Життя бентежне

Артем затамував подих. Інна стояла навпроти нього, і хоча між ними було лише кілька метрів, йому здавалося, що їх розділяє прірва. У її очах плескався біль тихий та глибокий. Такий, що пронизує людину зсередини. І він знав, що винен у ньому саме він.

Він мав пояснити все тоді, у тому лісовому будинку. Одразу, без недомовок, без таємниць. Але не встиг.
І тепер усе, що колись здавалось початком, розсипалося на друзки лише через його нерішучість.

Він пам’ятав той ранок до найменшої деталі. Як Інна ще спала, загорнувшись у плед, а він стояв біля вікна, спостерігаючи, як сонце повільно торкається її волосся. У ту мить він зрозумів, що ця жінка перевернула його життя. Спокійне, контрольоване, продумане до секунди. Тепер воно мало ім’я, і це ім’я звучало в кожному його подиху. Він не знав, хто вона насправді, коли врятував її на березі річки. Та коли під час вечері вона почала розповідати про свою роботу, про проєкт, який має велике значення для компанії, про деталі, які ніхто, крім авторки, не міг знати,  усе склалося в пазл. Вона - саме та Інна, його головна дизайнерка. Його співробітниця. Жінка, з якою доля вирішила пожартувати  або ж подарувати шанс, який він сам не встиг прийняти.

Він збирався сказати їй правду того ж ранку. Думав, що дорогою додому вони посміються з цього дивного збігу, а потім… може, разом створять щось більше - не лише проєкт, а життя. Але коли він вийшов із душу її вже не було. Тиша в будинку різала вуха. Телефон задзвонив так різко, що він мало не впустив рушник.
На екрані висвітлилося: «Анічка».

- Дорогенький, чому не відписуєш? - пролунав у слухавці веселий, але гучний голос. - Ми всі скучили! Коли приїдеш? Навіть тітка Ната з сім’єю приїхали, хочуть тебе побачити!

Артем прикрив очі. Йому не вистачало сил щось пояснювати. Він машинально пообіцяв, що приїде, кинув слухавку на стіл і, відкривши останнє повідомлення, все зрозумів. Інна побачила повідомлення від сестри. І, не розібравшись, вирішила, що він її зрадив. Він відчув, як усе всередині стискається від безсилля.

Наступного дня він уже знав, що вона подала запит на віддалену роботу. Начальник відділу пояснив, що в неї «сімейні обставини». Артем не став наполягати. Розумів, що слова по телефону не переконають. Він хотів пояснити все особисто. Але коли через тиждень він побачив її знову, в офісі, на зустрічі з клієнтами. Його серце наче зупинилося.
Вона сиділа прямо, професійна, зосереджена. Для всіх зразок спокою. Але він бачив більше. У її очах жила втома, холод і  біль, що ховалися за усмішкою. Коли нарада закінчилася, він ледь дочекався моменту, щоб підійти.
- Інно! - гукнув він, коли вона виходила.
Вона не обернулася. Або зробила вигляд, що не почула.

Його затримали на кілька хвилин колеги, але коли він, нарешті, вирвався і попрямував до її кабінету, то зустрів керівника відділу.

- Артем Олександрович, ви встигли її побачити?
- У сенсі? — насторожився він.
-  Вона тільки що подала заяву про звільнення. Сказала, що терміново їде за місто.

Артем відчув, як серце важчає. Світ навколо ніби зупинився. Знову пізно. Знову вона втекла від болю і ситуції, яку він не встиг пояснити.