Гра в життя

Нарада пройшла швидко, принаймні для всіх, окрім Інни. Для неї ж кожна хвилина тягнулася нескінченно. Вона сиділа рівно, спина напружена, руки зімкнуті на колінах, а думки як хаотичний шум. Слова колег лунали десь далеко, крізь воду: “Показники”, “терміни”, “етап запуску”. Вона відповідала чітко, впевнено, на автоматі. Професійна звичка рятувала, коли серце завмирало. Кілька разів вона відчула на собі його погляд. Той самий уважний, трохи сумний. Він сидів поруч із директором, ніби нічого не сталося, говорив про роботу, ніби між ними не було ні ночей, ні дотиків, ні тремтіння голосів біля вогню.

Інна стискала ручку так сильно, що на пальцях залишився відбиток.  Вона боялася підняти очі бо знала, що в  знову побачить його. Коли нарада закінчилась, вона піднялася швидше за всіх. Хтось її окликнув, але вона не обернулася. Її кабінет став єдиним безпечним місцем у цьому світі. Вона зачинила двері, сперлася спиною об стіну й заплющила очі. Повітря здавалося густим. Підійшла до столу, налила у склянку води. Руки тремтіли. Холодна вода трохи остудила горло, але не біль.
“Ні, це не може бути правдою…” — повторювала подумки, але сцени в голові накочували одна за одною. Вогонь біля річки. Його усмішка. Його голос: “Моя компанія щойно підписала важливий контракт.” Він тоді не уточнив - який.

Інна застигла. Крижане відчуття повільно розтікалося тілом. Він знав. З самого початку. Він знав, хто вона. Знав, що вона дизайнерка. Знав, над чим вона працює. І, можливо, просто… грав. Від образи перехопило подих. Вона сіла, але в грудях стояв клубок гарячий та гіркий. Сльози підступили, та вона не дозволила їм вирватися. Відкривши ящик, Інна дістала чистий аркуш паперу. Пальці тремтіли, коли вона набирала текст заяви. “Прошу звільнити мене за власним бажанням…” Крапка. Підпис. Аркуш ледь не порвався від сили натиску ручки. Вона підвелася, поклала заяву на стіл начальника, не сказавши жодного слова, і вийшла.
Ліфти здавалися занадто повільними, тому вона просто спустилася сходами. Кожен крок лунав, як постріл. Вулиця зустріла холодним вітром. Небо темніло, осінній дощ насувався і перші краплі впали на її обличчя. Вона йшла до машини, не дивлячись ні на кого, ні на що.

Дорогу додому вона не пам’ятала. Світ розмився у потоці вогнів і дощу. Все здавалося нереальним, як кіно, в якому забули вимкнути камеру після фінальної сцени. Вдома вона не роздяглася, не вмикала світло. Просто відкрила валізу, кинула туди кілька речей, паспорт, зарядку від телефона. Механічні рухи і жодної думки. Лише одне бажання - зникнути. Пальці ввели маршрут до аеропорту. Навіть не знаючи куди летіти — головне геть звідси. Коли двері під’їзду зачинилися за нею, у квартирі залишилася лише тиша.