Новий досвід

Інна сиділа на краю ліжка, все ще дивлячись на екран телефона, який погас, залишивши по собі чорне відображення - її власне, бліде обличчя й розгублені очі.
П’ять хвилин вона не могла ні поворухнутися, ні вдихнути повноцінно. У грудях було порожньо. Тиша після шуму душу здавалася глухою і неприродно важкою. Раптом у ній щось перемкнулося.
Без жодного слова, без крику, без сліз вона почала діяти. Мов тінь, швидко й тихо. Одяг, косметика, зарядка від телефона - усе летіло в сумку.
Плед, що ще пахнув вогнищем і вином, вона залишила. Не змогла навіть торкнутися.
Двері зачинилися майже без звуку і вже за кілька хвилин мотор машини глухо заревів, ріжучи ранкову тишу.

Дорога здавалась нескінченною. У голові лише уривки: його усмішка, зоряне небо, слова про “сім’ю в домі біля озера”. І той короткий ниючий спогад, який тепер ранив, як лезо. Коли, нарешті, знайомі контури міста промайнули за вікном, Інна відчула тільки втому. Жодної люті. Жодної істерики. Тільки спустошення.

Удома вона просто впала на диван, дивлячись у стелю. Стара лампа над нею коливалася від подиху вітру, і цей звичайний рух чомусь здався болючим бо все інше продовжувало існувати, а її життя наче зупинилося. Після кількох годин тиші вона встала, зробила чай, сіла до вікна.
 - Просто короткий роман, — прошепотіла сама собі. - Приємний. Але випадковий.

Вона повторювала це, ніби заклинання, що повинно було заглушити біль. Серце не слухалося, але розум вперто переконував: усе мине. Все мине. Наступного ранку, прокинувшись із набряклими очима, вона вже виглядала спокійною. Відкрила ноутбук, зайшла в корпоративну пошту — десятки листів, запити, звіти. Робота знову стане її порятунком. Та десь усередині з’явилося відчуття, що треба змінити обстановку та й трохи підтримки не помішало б. Інна взяла телефон і набрала начальника.

- Добрий день, чи можна мені… взяти тиждень дистанційної роботи? — голос був рівний, але тихий.
- Щось сталося?
- Сімейні обставини.
- Гаразд. — Невдоволене зітхання в трубці. — Але це останній раз, Інно. Сподіваюся, ви розумієте наскільки цей проект важливий для нас.

Вона подякувала, поклала слухавку і вперше за останні дні видихнула спокійніше. Того ж вечора вона вже пакувала валізу. Її рішення було просте - поїхати до бабусі, якої не бачила вже кілька місяців. Бабуся зустріла її з ласкавою усмішкою. Невисока, сива, з ясними очима — вона одразу зрозуміла, що щось трапилося, але нічого не запитала. Лише обійняла. Ці обійми пахли пирогами, м’ятою і домом.

Дні минали спокійно. Вдень Інна працювала за ноутбуком біля вікна, а ввечері вони з бабусею гуляли в парку. Старі каштани кидали на дорогу великі тіні, і листя шаруділо під ногами.

- Я так скучила за цим спокоєм, - казала Інна, тримаючи бабусю під руку.
- Спокій не приходить просто так, - відповідала та. - Його треба полюбити, а і інакше він може стати кошмаром самотності. Ти ще занадто молода для нього.

Через кілька днів Інна не витримала і розповіла все. Про відпустку, про річку, про Артема. Бабуся слухала мовчки, лише іноді кивала.

- От бачиш, - сказала вона наприкінці. - Кожен має свою правду. Але твоя у тому, що ти чесна. А це головне.
- Я просто… не розумію, навіщо все це було.
- Може, щоб ти зрозуміла, кого насправді шукаєш або що ти дійсно хочеш. Сприйми це, як новий досвід і рухайся вперед.

Інна довго дивилася вдалину, де сонце тонула за обрій. Їй стало трохи легше.

Тиждень промайнув непомітно. Повертаючись додому, вона вже не відчувала тої гострої болі. Було просто тихо. Усередині. Прийшов час повертатися до звичного ритму.

У понеділок, щойно переступивши поріг офісу, Інна почула:
- О, Інно! Ти якраз вчасно! Будуть термінові збори щодо твого проєкту!

Її колега Віка, запальна блондинка, підбігла з усмішкою:
- До речі, кажуть, власник компанії приїхав! Особисто! І, слухай, такий красень! Усі дівчата в шоці!

Інна усміхнулася крізь втому.
- Та ну… мені зараз головне, щоб проект не завалився.

Вона швидко поправила волосся, узяла ноутбук і рушила в конференц-зал. Серце билося рівно. Звичайна нарада. Звичайний день. Та щойно двері зачинилися за нею, час зупинився. У залі було кілька керівників і новий чоловік біля екрана з презентацією. Він говорив упевненом голосом, але коли Інна увійшла - замовк. Її погляд зустрівся з його.

Зелені очі.

Ті самі.

Артем.

Інна завмерла, мов удар блискавки в груди. Його обличчя спокійне, офіційне, але в погляді здивування, майже біль. Тиша тривала мить, але для неї наче вічність.

- А це… — промовив хтось із колег, - наша дизайнерка, Інна.

Артем повільно кивнув.

- Так. Я вже знайомий із її роботою.

Інна відчула, як у грудях щось знову здригнулося.