Мить щастя

Наступного дня Артем вирішив показати Інні красу місцевої природи. Вони виїхали з самого ранку, коли над лісом ще стелився туман, а трава мерехтіла росою. Машина рухалася вузькою дорогою, між високими соснами, повз галявини, де ще спала тиша.

 -  Хочу показати тобі кілька чарівних місць, - сказав він, обертаючись до неї з усмішкою. - Тут природа ніби жива, кожен пагорб дихає.

Вони зупинилися біля великої річки, де вода блищала, мов скло. Артем розклав плед, дістав із кошика  свіжий хліб, сир, фрукти, трохи вина. Інна сиділа, підібгавши ноги, й милувалася краєвидом.

- Тут так тихо… - прошепотіла вона. - Наче час зупинився.
- Саме тому я люблю ці місця, - відповів Артем. - Тут можна просто бути. Без ролей, без метушні.

Вони довго говорили про дитинство, про людей, які залишили слід у їхньому житті, про мрії.
Інна, сама не помітивши, як, почала ділитися тим, що нікому ще не говорила.

- Я завжди мріяла про власний дім. Невеликий, але свій. І щоб кожна деталь, кожна полиця, кожний колір  були створені мною. З нуля.
- Це прекрасна мрія, - тихо сказав Артем, дивлячись на неї. - І ти обов'язково зможеш це зробити. Я вірю, що у тебе все вийде, якщо ти повіриш у себе.

Він зробив паузу, потім додав:

— Є одне місце за містом… старий будинок біля озера. Кожного разу, коли буваю там, думаю, що колись хочу жити там з сім’єю. З людиною, яку любитиму.

Його слова прозвучали просто, але глибоко. Інна відчула, як серце злегка здригнулося.
Вона відвела погляд на воду, щоб приховати усмішку.

День минув непомітно. Вони гуляли берегом, збирали камінці дивних форм, сміялися.
Артем часто дивився на неї відверто, з теплом. Робив невимушені компліменти.

 - Ти смієшся так, що навіть сонце виглядає щасливішим.

Коли сонце почало сідати, вони повернулися до будиночка. Артем розпалив невелике вогнище просто на подвір’ї. Вітер ніс запах хвої, а полум’я малювало на їхніх обличчях золотаві відблиски. Інна тримала в руках кухоль із гарячим глінтвейном. Аромат кориці, меду й вина огортав, розслабляв.
Вони сиділи поруч, загорнуті в один плед, і мовчали, дивлячись на зоряне небо.

- Якби можна було загадати бажання… - сказала Інна.
- Я б не загадував. - Артем усміхнувся. - Бо коли вже сидиш поруч із тим, ким хочеш, навіщо ще щось просити?

Вона підвела на нього очі. Їхні погляди зустрілися спокійно, але з тією тишею у якій народжується щось невимовне. Вогонь потріскував, вітер шелестів у кронах, а десь далеко річка співала свою нічну пісню. І цей вечір став їхнім, теплим, ніжним, майже нереальним. Ранок прийшов поволі. Інна прокинулася від тихого шуму води, Артем приймав душ. Сонце вже пробивалося крізь фіранки, освітлюючи кімнату м’яким золотом. Вона потягнулася, відчуваючи приємну легкість у тілі, і посміхнулася. На тумбочці стояла чашка з кавою, ще гарячою, і записка:

«Цілую кінчики твого волосся».

Інна засміялася, взяла чашку, але в ту ж мить почувся короткий звук повідомлення на телефоні. Вона спершу не звернула уваги, та екран знову засвітився, потім ще раз. Серія нових сповіщень не давали про себе забути. Телефон лежав на столику поруч із його курткою. Інна спробувала не дивитися. Але цікавість взяла гору. Вона кинула короткий погляд. На екрані висвітлилося:

Анічка : “Сонце, я скучила. Чекаю тебе на вечерю. Люблю. Не змушуй мене хвилюватися.”

Пальці Інни мимоволі затиснули чашку міцніше. У грудях щось важко впало, наче камінь у воду. Шум душу тривав, вода лилася рівно, спокійно. А в голові почали клубитися думки, одна гірша за іншу.