Ніжність темних ночей

Після пригоди на річці Артем наполіг, щоб Інна відпочила, а сам вирішив з’їздити до найближчого села за продуктами.
 - Ти тільки не думай ні про роботу, ні про вечерю, - сказав він, підморгнувши. - Обіцяю, сьогодні готую я.

Коли він повернувся, вже починало сутеніти. У багажнику було повно покупок: свіжі овочі, сир, хліб, кілька ароматних трав і пляшка вина. Інна стояла на ґанку, загорнута в плед, спостерігала, як він розкладає все на кухонному столі. Світло від лампи падало на його впевнені та сильні руки. Він рухався легко, ніби добре знав, що робить. Інна не могла відвести очей - як він нарізає овочі, помішує на сковороді, усміхається сам до себе.

 - Не очікувала, що ти ще й кулінар, - сказала вона з усмішкою, сідаючи на край столу.
 -  Подорожі навчили, - відповів він. - Коли живеш тиждень у наметі, починаєш цінувати просту їжу. І простих людей.

Вони розмовляли, поки з кухні тягнувся запах свіжої зелені й запечених овочів. Артем розповідав про свої мандри, про гори, де світанок виглядає зовсім інакше, ніж у місті, і про людей, яких зустрічав дорогою. Потім, наче між іншим, згадав:

 - Моя фірма щойно підписала важливий контракт. Певно, доведеться на якийсь час осісти. Контролювати все з офісу.
 - І тобі це не до вподоби?
 - Мені важко сидіти на місці. Але, можливо, це шанс знайти щось… інше.

Його погляд ковзнув по ній, теплий, м’який. Коли вечеря була готова, вони винесли все на веранду.
Свіже повітря пахло лісом, вологою травою й ніччю. Над головами нічне зоряне небо з темними грозовими хмарами. Інна закуталася у свій плед, тримаючи в руках келих вина й слухаючи, як Артем говорить про мрії. Не ті, що пов’язані з роботою, а ті, що про щастя, про шлях, який кожен шукає.
Її очі ловлять відблиски від ліхтаря на його обличчі, і їй здається, що цей вечір, ніби зупинений момент, у якому можна жити вічно. Та раптом над лісом прокочується гуркіт. Здалеку тягнеться важкий запах дощу. І ще за хвилину небо розриває блискавка і теплі великі краплі починають падати на веранду. Вони обоє сміються, хапають тарілки, келихи, намагаються врятувати вечерю.
— Швидше! — вигукує Інна, коли Артем тягне її за руку до дверей.
І ось вони вже всередині - мокрі, захекані, зі сміхом, який ніяк не вщухає.

На якусь мить усе зупиняється. Вона підводить очі і зустрічає його погляд. Його руки все ще на її талії.
Між ними лишається лише кілька подихів. Вона відчуває, як тепло від його тіла торкається її шкіри, як серце б’ється гучніше ніж дощ за вікном. І коли він нахиляється ближче вона не відступає.

Ранок приходить тихо. Перші промені сонця пробиваються крізь фіранки, малюючи золоті тіні на стінах.
Інна прокидається, потягуючись у ліжку. На обличчі ще грає усмішка, у повітрі пахне кавою й свіжими квітами. Двері відчиняються, і на порозі з’являється Артем, трохи скуйовджений, але з тією ж лагідною усмішкою. У руках — букет польових квітів і чашка ароматної кави.

— Доброго ранку, — каже він тихо. — Це тобі. Я знайшов неподалік, біля річки.

Інна бере квіти, вдихає запах і на мить закриває очі. Їй здається, що світ навколо простий, чистий і справжній. І що, можливо, саме тут, серед лісу, серед дощу й кави на світанку, починається щось нове.