Щаслива випадковість

Інна різко розплющила очі й закашлялася. Вода виривалася з легень ривками, обпікаючи горло.
Груди пекли вогнем, дихання було важким, рваним. У вухах стояв суцільний шум - то гул крові, то шурхіт води, який ніяк не відпускав.

Крізь цей хаос вона почула голос.
Схвильований, але спокійний, майже заспокійливий:

— Ви як? Чуєте мене? Можете піднятися?

Сильні руки підхопили її з мокрого піску, допомогли сісти. Вона вдихнула - повітря різонуло груди, але водночас принесло полегшення. Перед очима все ще пливло, світ складався з плям і блисків. Нарешті, сфокусувавшись, вона змогла розгледіти свого рятівника. Він нахилився до неї. Темне вологе волосся спадало на чоло, а очі… ті очі вразили її одразу: глибокі, насичено-зелені, такі, що з першого погляду викликали довіру. Його губи рухалися - він щось говорив, перевіряв, чи вона в порядку, але Інна майже не чула. Всю її увагу притягнули ті очі. Вони здавалися водночас спокійними й уважними, як у людини, що бачила багато, але не втратила здатності співчувати.

 -  Обережно, - промовив він, обережно допомагаючи їй підвестися. - Підемо до машини, ви вся мокра.

Він підтримував її, поки вони йшли до чорного позашляховика, припаркованого трохи далі вздовж річки. У машині пахло хвоєю й теплом. Артем, тепер вона знала його ім’я, бо він представився, поки загортав її у плед, дістав із термоса чай.

 -  Тримайте, - сказав він, простягаючи металеву кружку. - Гречаний чай з лимоном і трохи меду. Від переохолодження саме те.

Інна обережно зробила ковток. Гаряча рідина торкнулася губ, і все тіло відгукнулося вдячністю.
Тепло розлилося з середини, змило залишки страху. Вона видихнула й усміхнулася:

- Дякую вам. Якби не ви… - вона запнулася, намагаючись знайти слова.

- Не варто, - легко відповів Артем. - Річка тут підступна. Після дощів течія стає шаленою. Ви просто не знали.

- Так, - кивнула вона, відчуваючи, як голос ще трохи тремтить. - Я… просто хотіла зробити фото.

Він засміявся тихо, з теплом:

- Гарне виправдання для екстриму.

У дорозі назад вона вже майже оговталася. Їхній діалог плинув легко, наче вони знайомі давно. Артем виявився цікавим співрозмовником. Розповідав про свої подорожі горами, нічні сплави, боксерські змагання й риболовлю на гірських річках.

Інна слухала, усміхаючись. Його енергія, впевненість і той легкий вогонь у голосі захоплювали.
Вона поділилася своїми інтересами - про книги, які її надихають, про міста, куди їздила і про те, як шукає натхнення в деталях.

Він слухав уважно, іноді киваючи, іноді запитуючи, але завжди з тією самою м’якою усмішкою, яка змушувала її серце битися трохи швидше.

Коли вони під’їжджали до будиночка, небо починало темніти і в повітрі відчувався легкий аромат грози.
Інна озирнулася на Артема - і на мить їй здалося, що цей  порятунок може стати початком чогось більшого, ніж просто випадковість.