Важкі робочі будні

Тиждень почався важко - майже нестерпно. Здавалося, що весь світ зговорився проти неї: кожен дзвінок, кожна зустріч, кожен лист від клієнтів приносив нові правки, суперечливі вимоги й нескінченні «а чи можна ось так, але трохи інакше?». Для Інни цей проєкт був надзвичайно важливим. Вона вкладала в нього не лише час і сили, а й частинку себе - своїх ідей, бачення, смаку. Але клієнти, здавалося, цього не помічали. Їм хотілося все і відразу, кожен хотів найкращих умов саме для себе. Кожен день розпочинався з кави, що давно втратила смак, і закінчувався пульсуючим болем у скронях. Телефон дзвонив навіть уночі, бо в когось із партнерів «з’явилася ще одна думка». Наприкінці тижня Інна майже не трималася на ногах. Вона ловила себе на тому, що не пам’ятає, коли востаннє просто виходила на прогулянку чи читала свою улюблену книгу. Вечорами вона сиділа в кріслі, з ноутбуком на колінах, очі горіли від втоми, а пальці механічно набирали текст. Здавалося, робота висмоктує з неї життя, залишаючи тільки оболонку, яка ще тримається завдяки силі звички. Та коли клієнти нарешті погодилися на її дизайн і підписали договір, вона не відразу повірила в це. Їй навіть здалося, що тиша в офісі після останнього дзвінка - нереальна. Вперше за багато днів вона просто сиділа, слухаючи, як власне серце б’ється рівно й спокійно. Керівник, Юрій Олегович, людина вимоглива, але справедлива, викликав її до себе. Він говорив про професіоналізм, про наполегливість, а потім із легкою усмішкою простягнув їй конверт:

 - Ти це заслужила. Два дні тиші.Будиночок у лісі, далеко від міста.Без дзвінків, без листів, без людей.

Інна відчула, як у грудях розливається хвиля тепла. Ідея провести вихідні серед природи здавалася їй майже нереальною розкішшю. Увечері, збираючи речі, вона вперше за тиждень усміхнулася по-справжньому. Тиша, дерева, свіже повітря, і, можливо, час нарешті просто… дихати.