Гість

Десь далеко над ними йому відповів Місяць.

Віолета ще кілька секунд дивилася на чоловіка внизу, на його долоню, притиснуту до темної стіни. Потім перевела погляд на Енкеля.

— Як ви це зробили?

Він не одразу зрозумів, про що вона.

— Що саме?

— Не треба. — Вона кивнула на зображення Місяця. — Це. Землю. Супутник. Ти говориш так, наче ви просто переставили речі в кімнаті.

Енкель опустив очі. Світло від сфери ковзнуло по його обличчю, зробивши його старшим, ніж він здавався досі.

— Майже одразу.

— Що?

— Ми зрозуміли це майже одразу після перших висаджень. Не в перший день, звісно. Нам теж потрібно було помилятися кілька разів, щоб назвати очевидне очевидним.

Віолета схрестила руки на грудях.

— Які ще висадження?

— До вас тут уже були ми. Невеликі групи. Люди — якщо так тобі простіше це назвати. Ті, хто мали перевірити воду, ґрунт, повітря, можливості для довгого життя.

— Ви прилетіли сюди як колонізатори.

— Ми прилетіли сюди як ті, кому більше нікуди було летіти.

У його голосі не було прохання про співчуття. Від цього Віолеті стало ще незручніше.

Вона знову поглянула на Землю в розрізі — на темний вузол у самому центрі, на світні шари, що повільно дихали навколо нього.

— І що ви побачили?

— Що Земля була надто голодною.

Вона ледь усміхнулася.

— Планета голодна?

— Молоді планети майже завжди такі. Вони збирають усе, що можуть утримати. Каміння. Лід. Пил. Метал. Інші тіла, які не встигли стати окремими світами.

Віолета нахмурилася.

— Ти хочеш сказати, Земля притягувала до себе інші планети?

— Не такі, якими ти їх уявляєш. Не готові кулі з океанами й містами. У ті часи їх ще не було. Були уламки. Згустки речовини. Молоді тіла, що намагалися вирости поруч одне з одним. Земля виявилася сильнішою. Вона забирала те, що проходило надто близько.

— Астероїди. Комети. Метеорити.

— Так.

— І Місяць.

Енкель кивнув.

— І Місяць.

Віолета знову подивилася на сіру кулю над ними.

— Він був її частиною?

— Він був її серцевиною.

У залі стало тихо.

— Колишнім ядром Землі, — додав він. — Не всім. Але головним вузлом, навколо якого вона тоді збирала себе. Надто щільним. Надто важким. Він тягнув до планети більше, ніж вона могла безпечно витримати.

— І ви… відірвали його?

— Відокремили.

— Це не те саме слово.

— Ні, — погодився Енкель. — Просто друге звучить красивіше.

Віолета мимоволі видихнула крізь зуби.

— Ти кажеш це так спокійно. Ви відірвали від Землі шматок ядра.

— Ми дали Землі шанс не згоріти під власною вагою.

Він підійшов ближче до сфери й постукав носком чобота по гладкій підлозі корабля. Нахабно, майже по-дитячому — ніби хотів перевірити, чи вся ця складна, страшна машина досі слухається його.

Поверхня під його ногою коротко відгукнулася низьким звуком.

Перед Віолетиною рукою розгорнувся новий екран.

На ньому не було ані лісу, ані людей біля тріщини. Тільки чорний простір і тонкі світлі траєкторії. Тисячі, може, мільйони ледь видимих ліній ішли в різні боки, перетиналися, губилися в темряві.

Деякі були синіми.

Деякі — жовтими.

Одна повільно горіла червоним.

— Що це? — спитала вона тихіше.

— Те, що летить.

— До нас?

— Усе, що взагалі летить поруч.

Енкель торкнувся червоної лінії. Вона збільшилася.

Спочатку Віолета не зрозуміла, на що дивиться. Лише маленька крапка в чорному просторі. Потім зображення наблизилося ще — і крапка стала нерівним темним каменем, що обертався сам у собі.

— Астероїд, — сказав він. — Невеликий. Для вас він був би просто яскравою смугою на небі. Згорів би в атмосфері, якби долетів.

— Якби?

Енкель глянув на неї й зробив гримасу.

Не посміхнувся — саме скривився, зовсім по-дитячому: трохи підняв брову, витягнув губи, ніби збирався сказати щось очевидне людині, яка вперто не хоче зрозуміти.

— Він не долетить.

На екрані червона траєкторія почала змінюватися.

Повільно. Майже непомітно.

Крапка не зробила різкого повороту, не зупинилася, не зникла. Вона просто почала відхилятися. Наче в темряві з’явився схил, якого не було видно.

— Місяць? — спитала Віолета.

— Місяць.

— Він його притягнув.

— Так.

— Магнітом?

— Не так, як ти притягуєш скріпку до магніту. — Енкель знову подивився на траєкторію. — Його ядро створює поле. Воно відчуває метал, заряджений пил, речовину, яка входить у його межі. Усе, що могло б стати ударом для Землі, він намагається взяти на себе.

— Намагається?

— Я вчуся обережніше добирати слова.

— Тобто не все?

— Не все у всесвіті, Віолето. Але все, що встигає наблизитися настільки, щоб стати вашою проблемою.

Червона лінія на екрані ще трохи вигнулася.

Потім змінила колір на золотий.

— Він або омине Землю, або змінить траєкторію, — сказав Енкель. — А якщо не зможе — прийме удар.

— Ось звідки кратери.

— Так.

— Ви спеціально повернули його до нас цією стороною?

Енкель кивнув.

— Магнітне ядро звернене в бік космосу. Воно має бачити те, що летить. Землі він показує інший бік — тихий.

— Тому ми весь час бачимо одну сторону Місяця.

— Так.

— А його справжнє обличчя — з іншого боку?

— У нього немає обличчя.

— Ти зрозумів, що я маю на увазі.

— Зрозумів.

Віолета торкнулася екрана кінчиками пальців. Світло пройшло під її шкірою слабкою хвилею, ніби сфера впізнала дотик.

— Тоді виходить, він весь у дірках не тому, що просто старий.

— Він старий, — сказав Енкель. — Але так. Більшість із цих кратерів — не випадковість. Це те, що мало впасти сюди.

Він знову показав на Землю.

На неї.