Ми зробили її придатною довше

— Мені не байдуже, — повторив Енкель. — Саме тому я не хочу повторити те, що вже робили до мене. Не хочу назвати контроль турботою, а страх — необхідністю.

Над ними щось ударило в землю.

Цього разу світло не просто здригнулося. Воно на мить згасло зовсім — і зал став таким темним, що Віолета перестала бачити навіть власні руки. Потім уздовж підлоги повільно проступили тонкі золоті лінії. Не лампи. Швидше — вени під шкірою.

Енкель обернувся до сфери зображення.

На поверхні біля тріщини тепер стояло більше людей. Хтось розгортав обладнання, хтось тягнув кабелі. Прожектори били вниз, але світло тонуло в чорній щілині, не досягаючи нічого.

Один із військових уже сидів у страхувальній системі. На його шоломі тремтів білий ліхтар. Його повільно опускали в темряву.

— Він спускається, — сказала Віолета.

— Так.

— Ти можеш його зупинити?

Енкель не відповів одразу.

На зображенні людина зникла за краєм тріщини. Залишився тільки кабель, що повільно ковзав униз, і нерівний промінь ліхтаря, який кілька разів мазнув по камінню.

— Можу, — сказав він нарешті. — Але це не означає, що маю.

Віолета різко повернулася до нього.

— Якщо він упаде?

— Він не впаде.

— Звідки ти знаєш?

— Бо простір не дозволить.

— Це знову контроль.

— Ні. Контроль — це коли я вирішую замість нього, куди йому ступати. А тут він просто не зможе пройти туди, куди прийшов не бачити.

Вона хотіла сказати, що це звучить ще гірше. Що так говорять усі, хто має силу й достатньо гарні слова, щоб не називати силу силою.

Але в ту ж мить зображення змінилося.

Камера на шоломі спускача передавала тремтливу картинку: мокрий камінь, сипучий ґрунт, темні корені. Чоловік обережно ставив ноги у вузькі виступи, перевіряв карабіни, дихав важко, але рівно.

Потім промінь ковзнув по стіні.

І стіна відсунулася.

Не різко. Не як двері в кіно. Камінь просто перестав бути каменем: його поверхня втратила вагу, стала напівпрозорою, а за нею відкрився гладкий темний коридор, у якому не було жодної пилюки.

Чоловік завмер.

У рацію зверху щось говорили. Віолета не чула слів, але бачила, як він торкнувся навушника, кивнув і зробив крок уперед.

Коридор одразу зник.

На його місці знову була земля.

Він відсахнувся так різко, що вдарився плечем об стіну.

— Він бачив? — запитала вона.

— Так.

— А тепер?

— Тепер сумнівається у тому, що бачив.

Віолета дивилася на маленьку фігуру в темряві й раптом відчула не злість, а щось ближче до сорому. Він не був Сергієм Вікторовичем. Не був рішенням, яке ухвалювали за неї. Він був просто людиною на мотузці, яку спустили в яму, бо комусь нагорі треба було отримати відповідь.

— Він може злякатися, — сказала вона.

— Уже злякався.

— Я не про це. Може почати стріляти.

— Тоді коридор не відкриється.

— А якщо він просто хоче знайти мене?

Енкель подивився на неї.

— Тоді, можливо, відкриється.

Вона не витримала цього спокою.

— Можливо? Ти навіть зараз не можеш сказати прямо?

— Прямо — це не завжди чесно, Віолето.

За стінами корабля пройшов низький гул. Не удар. Довший звук, наче десь далеко натягнули величезну металеву струну й відпустили.

Віолета завмерла.

— Це що?

Енкель підвів голову.

— Відлуння.

— Чого?

— Того, що ви називаєте Місяцем.

Вона кілька секунд просто дивилася на нього.

— Якого біса?

На поверхні в сфері зображення світився холодний осінній ліс. Над ним, за хмарами, мала б бути звичайна ніч. Та Енкель торкнувся повітря — і картинка змінилася.

Земля зникла.

Перед нею повільно оберталася велика сіра куля, вся в темних заглибинах. Кратери накладалися один на один, старі рубці перетиналися з новішими. Деякі були такими великими, що здавалися чорними проваллями. На освітленому боці пил лежав мертвими хвилями. На темному — тягнулися тонкі, майже непомітні лінії.

Не природні.

Занадто рівні.

— Це не Місяць, — сказала Віолета.

— Це супутник.

— Ти щойно назвав Місяць супутником.

— Ви назвали його Місяцем. До вас це слово нічого не означало.

Вона підійшла ближче до зображення.

— Він штучний?

— Частково.

— Частково — це як?

Енкель дивився на сіру поверхню так, як дивляться не на річ, а на стару помилку, яку неможливо скасувати.

— Ми не створили його з нічого. Ми взяли масу з Землі. З глибинних шарів, з тих ділянок, де порода вже не мала значення для майбутньої поверхні. Частину підняли на орбіту. Частину змінили. Усередині залишили ядро.

— Магнітне?

— Так.

— Воно притягує астероїди.

— Воно не полює за ними по всесвіту, — тихо сказав він. — Але все, що входить у небезпечний коридор біля Землі, воно відчуває раніше, ніж ваші прилади. Камінь із металом. Пил. Фрагменти. Те, що вже заряджене сонячним вітром. Воно змінює їм шлях.

— На себе.

— На себе.

Віолета дивилася на кратери.

Раптом вони перестали бути просто плямами на знайомому небі. Кожен із них став місцем удару. Чимось, що летіло до Землі — і не долетіло.

— Тому він увесь у дірках.

— Так.

— Ви могли їх закрити.

— Могли.

— Але не закрили.

— Не все, що пережило удар, потрібно робити гладким.

Вона майже засміялася. Не від смішного. Від того, наскільки нестерпно було чути це від істоти, яка говорила про планету так, ніби та була кімнатою, де трохи невдало переставили меблі.

— Ти зараз намагаєшся зробити з нього пам’ятник?

— Ні. Я кажу, що кратери — чесніші за гладку поверхню. Вони показують ціну.

Зображення наблизилося.

Віолета побачила одне з темних заглиблень. На самому дні під шаром пилу щось ледве помітно світилося — тонка сітка, схожа на прожилки в камені.