Не відповідь

— Достатньо, щоб зрозуміти: ваш світ повторює наші помилки.

Енкель сказав це так тихо, що Віолета спершу подумала: їй почулося. Ніби він не робив висновок, а просто визнавав щось давно очевидне, з чим ніколи не хотілося миритися.

Вона сиділа на краю гладкої поверхні, яка нагадувала лаву, хоча була теплішою за метал і м’якшою за камінь. Світло в залі ледь тремтіло, відбиваючись у золотистій тканині його одягу. За кілька годин вона встигла звикнути до того, що тут немає ламп, дротів, кнопок. Усе відбувалося без видимих причин — ніби сам простір вирішував, коли йому бути світлим, а коли мовчати.

— Це ти зараз про війни? — спитала вона. — Про ресурси? Про те, що ми все псуємо, а потім робимо вигляд, ніби не знали наслідків?

Енкель подивився на неї уважно. Його світлі очі залишалися спокійними, але Віолета вже навчилася бачити різницю між байдужістю і зосередженістю. Зараз він не був байдужим.

— Про все одразу, — відповів він. — У вас дуже коротка пам’ять. Через це кожне покоління вважає, що його катастрофа буде першою, останньою і винятковою.

— Це звучить трохи зверхньо.

— Так, — погодився він без жодного спротиву. — Можливо, тому що я маю погану звичку дивитися на події надто довго.

Віолета хотіла відповісти щось різке, але над ними прокотився новий удар.

Корабель не здригнувся — лише світло на мить стало тоншим, майже прозорим. Десь далеко, за стінами й тунелями, щось відгукнулося низьким гулом. У грудях це відчулося раніше, ніж у вухах.

Вона підвела голову.

— Це вони?

— Так.

— Військові?

— У вас є інші люди, які приходять до невідомого з вибухівкою?

Віолета мимоволі посміхнулася. Посмішка вийшла короткою і злою.

— На жаль, ні.

Енкель повернувся до стіни. Не торкнувся її — просто зупинився поруч, ніби прислухався. Поверхня перед ними потемніла, а потім почала розчинятися в повітрі. На її місці виникла сфера зображення.

Віолета побачила ділянку зверху.

Спочатку — маленьку, майже іграшкову. Ліс, дорогу, кілька машин, палатки. Потім картинка наблизилася, і вона розрізнила знайомі рухи: людей у камуфляжі, прожектори, чорні силуети техніки. Тріщина, через яку вона впала, тепер виглядала зовсім незначною — темна лінія в землі, навколо якої зібралося надто багато озброєних людей.

Олексія вона впізнала відразу.

Він стояв трохи вбік від інших, уперто щось пояснюючи чоловікові з рацією. Жестикулював рідко, але різко — так, як робив завжди, коли стримувався, щоб не перейти на крик.

Сергія Вікторовича вона побачила не одразу.

Він стояв біля контейнера, сам, тримаючи руки в кишенях. Не втручався. Не командував. Лише дивився на яму, наче чекав, що земля сама дасть йому потрібну відповідь.

Віолета відчула, як усередині піднімається стара злість. Вона була проста і майже приємна. Злість не вимагала пояснень.

— Вони думають, що я мертва? — спитала вона.

— Не всі.

— А Олексій?

Енкель трохи збільшив зображення.

Олексій у цей момент різко повернувся до одного з військових. Той щось сказав, показуючи на апаратуру. Олексій похитав головою. Потім відступив на крок, провів долонею по обличчю і подивився просто на тріщину.

Віолета не могла знати, куди саме він дивиться. Але їй здалося, що він дивиться на неї.

— Він вважає, що ти жива, — сказав Енкель. — І що ти не хотіла, аби тебе витягали звідти так, як витягають поранених.

— Він не знає, де я.

— Ні.

— Ніхто не знає.

— Це правда.

Віолета дивилася на поверхню ще кілька секунд. Потім відвернулася.

— Тоді чому вони не можуть увійти?

— Бо доступ не визначається їхньою силою.

— А чим?

Енкель не поспішав із відповіддю.

— Наміром. Здатністю бачити не лише те, що можна забрати.

Віолета фиркнула.

— Дуже зручна система. Особливо якщо пояснюєш її людям, у яких автомати.

— Я не збираюся їм пояснювати.

— А мені?

Він подивився на неї.

— Тобі я вже пояснюю.

Від цих слів стало незатишно. Не тому, що він звучав загрозливо. Навпаки — він говорив надто чесно. Наче від початку знав, що вона опиниться тут, і тепер просто дочекався моменту, коли можна перестати приховувати правила.

— Ти хочеш, щоб я залишилася? — спитала вона.

Енкель несподівано здивувався.

Не театрально. Він просто завмер на мить, ніби запитання було сформульоване не так, як він очікував.

— Ні, — сказав він. — Я не хочу, щоб ти робила щось тому, що цього хочу я.

— Але ти ж привів мене сюди.

— Ти сама пішла.

— Бо мене загнали в кут.

— Саме тому я не можу назвати це вибором.

Віолета підвелася. Голова вже не боліла, але тіло ще пам’ятало падіння: слабкість у колінах, важкість у плечах, чужу тишу під шкірою. Вона пройшлася залою, дивлячись на рівні світлі лінії в підлозі.

— Там нагорі, — сказала вона, не обертаючись, — вони вже вирішили, ким я є. Для Сергія я, мабуть, якийсь вузол. Для військових — доступ. Для інших — проблема, яку треба закрити.

— А для себе?

Вона зупинилася.

Це було найгірше питання. Не тому, що воно було складним. Тому, що воно було простим.

Віолета довго мовчала.

— Не знаю, — сказала вона нарешті. — Я все життя знала, ким не хочу бути. Людиною, яку можна посунути, використати, поставити перед фактом. А ким хочу — не встигла подумати.

Енкель не підійшов ближче. Не намагався її заспокоїти. Просто стояв там, де був.

І це було майже полегшенням.

— Тоді не повертайся, поки не зрозумієш, — сказав він.

— А якщо я не повернуся взагалі?

— Це теж буде рішенням.

Віолета різко повернулася до нього.

— Тобі байдуже?

— Ні.

Уперше за всю розмову його голос змінився. Залишився тихим, але в ньому з’явилося щось схоже на втому.

— Мені не байдуже. Саме тому я не хочу повторити те, що вже робили до мене. Не хочу назвати контроль турботою, а страх — необхідністю.