Зв'язок

— І що в вас було? — тихо спитала Віолета. — Там?

Енкель не одразу відповів.

— Там… — він зробив паузу, ніби підбирав слово, якого не існує, — ставало все менше.

Голограма ледве жевріла.

— Менше їжі.
Менше нас самих.
Менше повітря.

Він повільно вдихнув.

— Кисню.

Світло стало тьмянішим.

— Ставала темрява.

Пауза.

— Глибша, ніж будь-коли до цього.

Віолета мовчала.

— Кожен цикл нам ще щось надсилали, — продовжив він. — Ресурси. Енергію. Спроби стабілізації.

На мить голограма спалахнула яскравіше.

— Був навіть етап, коли ми перейшли до агресивного видобутку.

Схеми почали рухатись швидше. Різкіше.

— Ми думали, що зможемо втримати систему.
Що зможемо продовжити існування.

Пауза.

— Але це було марно.

Світло знову згасло.

— Чому? — тихо спитала Віолета.

Енкель підняв погляд.

— Бо джерело зникало.

Пауза.

— Там не було сонця.

Вона нахмурилась.

— В сенсі… не було?

— Воно віддалялось.

Тиша.

— Ви цього не відчуваєте, — сказав він рівно. — У вас занадто короткий цикл життя.

Він провів пальцем, і на голограмі з’явились траєкторії. Лінії, що повільно розходяться.

— Але все розширюється.

Пауза.

— І все віддаляється.

Віолета дивилась, не кліпаючи.

— Для нас це теж було не швидко, — додав він. — Ми не одразу звернули увагу.

Голограма майже згасла.

— Ми не звикли дивитися на час так, як ви.

Він на секунду замовк.

— А коли зрозуміли… було пізно.

Тиша стала щільною.

Віолета повільно перевела погляд на нього.

— Але ж ви могли щось зробити…

Енкель не відповів.

Він дивився кудись у темряву.

Довго.

Потім ледь помітно стиснув щелепу.

І закусив губу.

— Ви слідкуєте за цим, — тихо сказав він. — За рухом. За відстанями.

Пауза.

— Це… цікаво.

Його голос вперше дав тріщину.

— Ми — ні.

Віолета відчула, як по спині проходить холод.

— І це була помилка? — запитала вона.

Він не відразу відповів.

— Це було… байдужість до масштабу.

Пауза.

— А масштаб завжди більший, ніж ти думаєш.

— Навіть більший, ніж ти, — тихо додав Енкель.

Він на мить замовк.

— Так от… коли все почало максимально віддалятись, — він повільно провів рукою по повітрю, ніби відсуваючи щось невидиме, — і нас лишилось менше десяти…

Голограма майже згасла.

Лише кілька слабких точок.

— Ми чекали.

Пауза.

— Моменту зближення.

Віолета нахмурилась.

— Зближення?

— Орбітального, — коротко відповів він. — Є моменти, коли відстань мінімальна. Коли ще можна встигнути.

Тиша.

— І саме тоді нам передали це.

Він підняв руку і легко торкнувся місця за вухом.

Маленька точка.

Майже непомітна.

— Це… — він трохи нахилив голову, — можна сказати, глобальний розшифратор.

Віолета придивилась.

— Що він робить?

— При контакті з атмосферою, — спокійно відповів Енкель, — за один ваш оберт планети… він сканує все.

Пауза.

— Мови.
Сигнали.
Зони зв’язку.

Голограма знову спалахнула — хаотичні потоки інформації, що сходились в одну точку.

— Він відокремлює головне.

Світло стало чіткішим.

— І передає… тільки цінне.

Віолета мовчала.

— На Землі, — додав він.

Пауза.

Вона повільно підняла очі.

— Тобто ти…

Енкель ледь посміхнувся.

— Я, доречі, тільки зараз ним скористався.

Тиша.

— Що? — Віолета навіть трохи подалась вперед. — Ти весь цей час був тут… і не користувався?

Він подивився на неї уважно.

— Не було сенсу.

Пауза.

— Поки не з’явився ти.

Вона застигла.

— Я?

Енкель кивнув.

— Ти ставиш питання.

Голограма тихо згасла.

— А це означає, що інформація може бути використана.

Тиша стала глибшою.

— І що ти вже знаєш? — тихо спитала вона.

Він трохи нахилив голову.

Ніби прислухаючись до чогось всередині.

— Достатньо, — відповів він.

Пауза.

— Щоб зрозуміти… що ваш світ повторює наші помилки.