Вона

Метал під ногами ще трохи тремтів, але Віолета вже перестала реагувати на ці поштовхи. Зовнішній шум ніби відійшов убік. Мозок зробив те, що мозок робить завжди, коли інформації стає занадто багато: він почав сортувати.

Вона раптом чітко відчула дивну річ.

Мить.

І цінність цієї миті.

Вона усвідомила, що сидить тут, під землею, з істотою, яка говорить про події, що змінюють історію планети, — і водночас вона сама… хто?

Доморощений дизайнер.

Людина, яка робить рамки, композиції, працює з формами, кольорами, простором.

Якщо вона не поставить правильні запитання — ця інформація просто зникне.

Вона розуміє, що він говорить. Але розуміє… поверхнево.

Наче дивиться на гігантську карту, де позначені лише контури материків. Без рельєфу, без міст, без доріг.

Так, це відкриває очі.

Але що це змінює?

Для її життя?

Для існування все одно потрібні ті самі речі:
робота, їжа, сон, люди поруч.

Ну і що, що їх створили?

Стільки часу минуло.

Мільйони років.

Світ уже давно інший.

Її думки раптом зупинилися на простому питанні.

Вона підняла очі на Енкеля.

— А от справді… — тихо сказала вона. — Чого ти тут сидиш?

Він ледь нахилив голову.

— Тут? Під землею?

— Так. Якщо ви керували процесами планети, якщо у вас були технології… Чому ти сидиш у ямі під Землею, а не десь у своїй цивілізації?

Пауза.

Він дивився на неї уважно.

— Бо її більше немає.

Віолета кліпнула.

— Що?

— Нашої цивілізації.

Він сказав це без драматизму. Як констатацію факту.

— А що було далі? — спитала вона.

Енкель злегка відкинувся назад.

— О… а далі все стало дуже дивним.

Він дивився кудись крізь стіну.

— Наша вчена померла.

Віолета мовчала.

— Її місце зайняли десятки молодих дослідників. У нас це була нормальна практика. Один розум запускає процес — інші продовжують.

Він провів пальцем по панелі перед собою. Повітря наповнили слабкі голографічні схеми.

— Але на нашій планеті почали відбуватись зміни.

— Які?

— Народжуваність.

Він подивився прямо на неї.

— Почали народжуватись майже виключно дівчата.

Віолета здивовано підняла брови.

— Серйозно?

— Так.

— І що… хлопців просто ставало менше?

— Дуже швидко.

— А на Землю кого відправляли?

— Спочатку всіх. Але з часом — тільки дівчат.

Віолета криво посміхнулась.

— Бебі-бум?

Енкель тихо похитав головою.

— Ні.

Його голос став сухішим.

— Бебі-бум неможливий у таких умовах.

— Чому?

— Бо популяція вже була під контролем. Ми не могли дозволити неконтрольоване розмноження.

Світло голограми трохи змінилось. На ній з’явилась примітивна схема еволюційних гілок.

— Минали сотні обертів вашої планети навколо зорі.

Він трохи примружився.

— І тоді з’явилась вона.

— Хто?

— Перша стабільна форма.

Віолета нахилилась ближче.

— Людина?

Він похитав головою.

— Ні.

— Мавпа.

Вона здивовано видихнула.

— Серйозно?

— Дуже цікава істота.

Його голос раптом став майже… теплим.

— Вона була неймовірно допитливою. Вона намагалася торкнутися всього. Дослідити все. Перевірити все.

Він зробив паузу.

— І головне.

Він подивився на Віолету.

— Вона була абсолютно теплокровною.

Віолета мимоволі усміхнулась.

— Отже, ви досягли того, що хотіли.

— Так.

Енкель кивнув.

— Майже.

— Майже?

Він трохи нахилився вперед.

— Було одне "але".

Голограма змінилась.

На ній з’явилась маленька фігура.

Слабка. Тонка. З великими очима.

— Вона почала дивитися на небо.

Віолета нахмурилась.

— І?