Світло в залі знову мигнуло.

— Ти для мене як справжня історія, — сказала Віолета тихо. — Якщо чесно, я хочу зрозуміти й осмислити все. Це вже перевернуло світ. Мій особистий точно. Але я хочу знати.

Він усміхнувся.

І знову вона подумала: античні скульптури були точними в рисах, але жодна з них не передавала живої мікродинаміки.
Його усмішка не вкладалась у мармур.
Вона була занадто рухливою.

— Дякую, — він жартома притиснув долоні до грудей. — Це найприємніше, що я чув за останні роки.

Пауза.

— Справді. До цього ніхто навіть слухати про динозаврів не хотів.

Він задумався на секунду.

— Хоча, можливо, тому що більшість із них ви з’їли.

Віолета фиркнула.

— Добре, — він випрямився. — Розкриваю ширму далі. Наша королева підкорення Землі.

Світло в залі змінилось. Панорама повільно розчинилась, замість неї з’явилась голографічна реконструкція.

— Вона почала з травоїдних. Найстабільніших. Найменш агресивних. Найпростіших у поведінковому коді.

Перед ними виникли масивні істоти — щось між пізніми рептиліями й ранніми архозаврами.

— Перші сто років, — продовжив він, — дали дивний результат.

Істоти на проєкції почали поступово змінюватись. Хребет випрямлявся. Центр ваги зміщувався.

— З’явились види, що ходили на задніх кінцівках.

Дві передні — зменшувались.

— Але теплокровності не було. Ні краплі.

Віолета уважно дивилась.

— Зате… — він підняв палець, — збільшилось потомство.

Голограма показала швидке множення.

— За наступні сто років їх популяція зросла кратно. Геометрично.

— Через що? — тихо спитала вона.

— Вона змінила репродуктивний тригер. Прискорила цикл статевого дозрівання.

Істоти на голограмі почали народжувати частіше.

— А потім стався злам.

Форма яйця почала зникати. З’явилось пряме народження.

— Вони перестали розмножуватись яйцями.

Віолета нахилилась ближче.

— Але шкаралупа… — сказав він повільно, — залишилась у коді.

На голограмі видно було аномалії розвитку. Внутрішні кісткові утворення. Деформації.

— Організм не встиг переписати базову архітектуру. Перехід був занадто швидким.

Він провів рукою — і кілька поколінь змінювались перед їхніми очима.

— Нове покоління жило менше. Але народжувалось частіше.

— Тобто кількість росла, — прошепотіла Віолета.

— Так. Експоненційно.

Істоти тепер чітко ходили на двох задніх кінцівках. Передні — майже атрофовані. Лапки висіли без функції.

— Вона отримала вертикальну ходу. Але не отримала теплокровність.

Він подивився на Віолету.

— І ось тут вона зрозуміла помилку.

— Яку?

— Вона намагалася пришвидшити еволюцію.

Пауза.

— А енергія планети не встигала перебудовуватись разом із біологією.

Голограма раптом показала масову загибель.

— Вони множились. І гинули.

— Через що?

— Через метаболізм. Їхні тіла вимагали більше енергії, ніж холодна кров могла забезпечити.

Він подивився на неї серйозно.

— Вона створила вертикальну істоту без внутрішнього вогню.

Тиша.

— І тоді… — він злегка нахилив голову, — вона зрозуміла, що теплокровність — це не мутація. Це система.

Віолета відчула, як по спині пробіг холодок.

— Тобто?

— Це не просто температура тіла. Це стабільність. Це постійний обмін. Це здатність тримати внутрішній стан незалежно від середовища.

Він зробив крок ближче.

— А для цього потрібен був інший орган.

Віолета затамувала подих.

— Який?

Він усміхнувся.

— Серце. Не як насос.

Пауза.

— А як генератор.

Світло в залі знову мигнуло.