Ви стали непередбачуваними.

Віолета завмерла.

Не від страху.
Від швидкості мислення.

Очі рухались швидко, майже хаотично — вона зшивала фрагменти. Те, що він сказав. Те, що вона бачила. Те, що відчувала, коли падіння перестало бути падінням.

— Я здається… — вона вдихнула глибше. — Я здається розумію, що буде далі.

Вона нахилила голову трохи вбік. Не жест сумніву — жест перевірки гіпотези.

Він усміхнувся.

— Ти як дитина, якій дали смак.

Усмішка була щира. Майже тепла.
Він насолоджувався її здатністю встигати.

І раптом щось змінилось.

Його пальці різко стиснули потилицю. Тіло хитнулось назад. Очі на секунду втратили фокус, ніби крізь нього пройшов надто щільний потік даних.

— Вау…

Повітря стало густішим.
Світлові панелі над ними змінили температуру світла — холодніше, різкіше.

Він вирівнявся.

Подивився на неї.

І усмішки більше не було.

— Ви стали жахливими.

Віолета відступила на півкроку.

— В сенсі?

— Такого кошмару я не бачив навіть при Вавилоні.

Він скривився. Не демонстративно. Реально.

Вавилон.

У її пам’яті — вежа, міф, плутанина мов.

У його — епізод.

Перед нею стояла не істота.
Хронологія.

— Ви… ти… про що?

Він повільно провів долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти надлишок сигналу.

— Різноманіття, — сказав він тихо. — Такого різноманіття не було ніколи. Не на жодній фазі експерименту.

Він торкнувся потилиці знову.

— Датчик перегрівається.

Шкіра під пальцями стала темнішою.

— Гаряче… Три тисячі земних років. Плюс-мінус. І те, що ваш різновид встиг за цей проміжок…

Він подивився прямо в її очі.

— Це занадто.

— Що занадто? — її голос уже не був натхненним. Він став точним.

— Швидкість. Варіативність. Конфліктність. Ви множитесь не лише фізично. Ви множитесь ідеями. І кожна ідея хоче панувати.

Він зробив крок назад.

— Ви створили релігії, щоб пояснити походження. Потім знищували одне одного через пояснення. Ви створили держави. Зламали їх. Створили машини. Навчили їх мислити. І тепер боїтесь, що вони стануть вами.

Його голос не був злим.
Він був перевантаженим.

— При Вавилоні це було локально. Керовано.
Тепер — миттєво. Глобально.

Віолета раптом відчула не паніку.

Структуру.

— Ми вийшли з-під контролю? — сказала вона тихо.

Він підняв очі.

— Ви не були створені для контролю.

Пауза.

— Ви були створені для балансу. Між штучно внесеним і природно існуючим.

Вона нахмурилась.

— Я не розумію.

Він дивився на неї довго. Не як на загрозу. Як на доказ.

— Ми не можемо тут існувати. І не будемо.

Світло в кораблі змінилось ще раз. Тепер — тепліше.

— Ви адаптувались до цієї планети глибше, ніж ми розраховували. Ви стали її частиною. Не гібридом. Не носієм. Частиною.

Він нахилився ближче.

— І якщо ми залишимось, баланс зламається.

Віолета повільно вдихнула.

— Тобто…

Він закінчив за неї.

— Тепер це ваш світ.