Минуло двадцять чотири години.

Минуло двадцять чотири години.

Світло під землею не згасло.
Тріщина не збільшилась.
Віолети — немає.

Ні руху.
Ні звуку.
Ні сигналу.

Камери показують порожнечу.
Датчики — стабільність.
Температура — без змін.

І це найгірше.

Олексій стояв трохи осторонь, з руками на поясі. Не нервовий — зібраний. Але всередині кипіло.

— У нас доба, — сказав він. — Доба без людини з команди. Ми щось будемо робити?

Він дивився не на техніку.
Не на яму.
На Сергія.

Сергій стояв рівно. Без телефону. Без усмішки. Плечі трохи опущені — не від слабкості, а від концентрації.

— Будемо, — сказав він.

Коротко. Без пояснень.

Олексій розвів руками.
— Що саме?

Сергій кивнув у бік чоловіка з ноутбуком.

Той сидів у складному кріслі, зігнувшись над екраном. Окуляри сповзли на кінчик носа. Він підняв голову тільки тоді, коли відчув паузу.

— Тут, — сказав він спокійно, знизав плечима. — Я вже тут.

І знову опустив погляд на монітор.

Олексій не витримав.
— Не кипішуй під кофеїном, — спокійно сказав Сергій, навіть не підвищуючи голос. — Запав на дівчинку?

Ледь помітна усмішка. Без тепла.

— Дістанемо ми її. Не нервуй так агресивно.

Олексій різко вдихнув.
— Інший геолог.

Чоловік з ноутбуком зняв окуляри. Пальцями повільно розім’яв перенісся.

— Чим я не підходжу? — спитав він рівно. Без образи. Без емоції.

Сергій перевів на нього погляд.
— З тобою все добре. Ти працюєш по поверхні.

Пауза.

— А нам потрібен той, хто вже стикався з цим.

Тиша стала густішою.

— З чим “цим”? — тихо запитав геолог.

Сергій не відповів одразу.

Бо вперше за добу він чесно не знав формулювання.

Навколо ходили люди.
Хтось курив.
Хтось дивився вниз у тріщину, ніби від цього щось зміниться.

Ніхто більше не звертався “Сергій Іванович”.

Всі рівні.

Бо перед тим, що сталося, статус — це просто звук.

Олексій дивився в землю.

Вона розсудлива.
Вона розуміюча.
Вона могла відрізнити страх від уяви.

Той момент — це був справжній страх.
Не істерика.

І от що його ламало:
як вона могла прийняти таке рішення за півсекунди?

Він знав відповідь.
Але не хотів її формулювати.

Вона не стрибнула від відчаю.
Вона стрибнула, бо щось побачила.

— Якщо вона жива, — сказав Олексій повільно, — то вона там не випадково.

Сергій глянув на нього.
— Якщо вона жива, — повторив він, — то вона нас уже випередила.

Це прозвучало без сарказму.

І вперше за весь час в його голосі не було контролю.

Було усвідомлення.

Доба минула.

І головне питання вже не “як її дістати”.

А

чому світло не закрилось після того, як вона впала?