Зовсім забув

— На п’ятому оберті, — сказав він, — ми вийшли на зв’язок із вимогою повернутись.

Пауза.

— Повернулось двоє. Лише ті, хто хотів попрощатись перед смертю.

Віолета не перебивала.

— Вони були засмаглі. Худіші. Але… — він затримався, — щасливі.

Це слово прозвучало чужо.

— І саме тоді почався міні-бунт, — продовжив він. — Багато хто захотів летіти на наступному оберті.

Він говорив рівно, ніби називав закономірність.

— Наше населення вже було менше дев’яноста тисяч.
Хлопчиків народжувалось більше, ніж дівчаток.
Ми більше не могли відновити себе.

Він ледь зітхнув.

— Генетичні модифікації. Веномні корекції. Штучні втручання — нічого не працювало.
Рішення приймала не технологія.
Рішення приймала природа.

Віолета відчула, як це формулювання лягло важко.

— Саме тому жінок не хотіли відпускати на іншу планету, — продовжив він. — Якщо вони не зробили того, що ми називали «культурним внеском».

Пауза.

— З’явилась одна.

Він підняв погляд.

— Вона була вже похилого віку. Понад три оберти.
Її син був дорослим.

Він не додав нічого зайвого.

— Вона сказала, що для неї це буде подорож в один кінець.
Що вона вже не може дати нашій планеті нічого нового.
Але може спробувати знайти вихід там.

Віолета відчула, як у цій фразі з’явилось щось небезпечне.

— Її пропозиція була… — він підбирав слово, — достатньо цікавою для спільноти.

Він зробив паузу.

— Вона не просила дозволу.
Вона пропонувала обмін.

Віолета напружилась.

— Вона сказала: якщо ми боїмось втратити її — значить, уже втратили майбутнє.
І якщо планета прийняла наших — можливо, вона прийме й інше.

Він подивився на Віолету прямо.

— Вперше за дуже довгий час ми дозволили собі не знати, чим це закінчиться.

Тиша.

— Її відправили одну, — сказав він. — Без супроводу. Без зброї. Без плану повернення.

Він замовк.

— Саме з цього моменту, — додав він тихо, — усе перестало бути експедицією.

Пауза.

— І стало ставкою.

І Віолета зрозуміла:
це був не жест відчаю.
І не гуманізм.

Це був перший раз,
коли вони дозволили не контролювати результат.

А отже —
далі історія піде не так,
як вони розраховували.

— Зовсім забув, — сказав він раптом. — Ти ж не їла.

Він подивився на неї уважніше.

— А ви раніше робили це часто. Хочеш їсти?

Віолета інстинктивно торкнулась живота — і лише тепер зрозуміла, наскільки вона голодна.

— Так, — сказала вона тихо. — Хочу.

Він усміхнувся, коротко кивнув і пішов у кінець кімнати.

Рухи були спокійні. Звичні.
Наче це не підземний простір із чужою історією, а кухня, в якій він бував тисячі разів.

Він дістав щось схоже на хліб.

Хліб.

Це слово здалося Віолеті майже абсурдним.
Він тут стільки років. І хліб…

— Ви їсте менше? — запитала вона, беручи його з рук і розглядаючи уважно.

Теплий. Реальний.

— Звідки це? — додала вона. — У тебе тут запаси на… скільки?

— Раз на тиждень. Або два, — відповів він.

Віолета підвела на нього погляд.

— Ти жартуєш?

Він похитав головою.

— Більше сплю, — сказав він просто.

І ледь усміхнувся.

— Хоча… — пауза, — якщо чесно, їм частіше.

Вона не стримала усмішки.

— У нас менший метаболізм, — додав він. — Значно менший, ніж у вас.

Віолета відламала шматок.

Смак був простий.
Нічого особливого.

І саме тому — заспокійливий.

— Дивно, — сказала вона, жуючи. — Після всього, що ти розповів… це здається найлюдянішим моментом.

Він подивився на неї з м’якою уважністю.

— Саме тому я і згадав, — відповів він. — Істини погано засвоюються на порожній шлунок.

Віолета тихо видихнула.

І вперше за довгий час
відчула не напругу,
а тимчасову безпеку.

Хай навіть
у місці, де світ колись почався
з помилки.