Ми самі себе винищили.

— Ти зрозуміла, про яку планету я говорю? — спитав він.

Він усміхнувся і склав руки.
Жест був дивно звичайний. Майже людський.
Так стоять друзі. Товариші. Ті, хто не очікує спротиву.

Віолета мовчала кілька секунд.

Усе, що він сказав, було неймовірно стислим.
Але водночас — достатнім.
Такі історії не пояснюють деталей. Вони пояснюють причини.

І відповідь прийшла сама.

— Моя, — тихо сказала вона.

Він кивнув.

— Далі може бути не так цікаво, — сказав він спокійно.

— Ні, — одразу відповіла Віолета. — Мені справді цікаво.

Він уважно подивився на неї.
І продовжив.

— Коли стало ясно, що планета стабільна, — сказав він, — і що ресурсів на таку кількість життя вистачає, з’явилось бажання відновити наш дім.

Пауза.

— Але не зробити з цієї планети нічого. Вона була надто… — він затримався, — прекрасною.

Віолета ледь помітно кивнула.

— Увесь час до наступного оберту ми ламали голову: що робити. Як бути.
І тоді з’явились добровольці.

Його голос залишався рівним.

— Ті, хто хотів ступити на цю планету. Не як завойовники. Як спостерігачі.

— За один оберт вони підготували все, — продовжив він. — Кораблі. Обладнання. Насіння з нашої планети.

Пауза.

— І полетіли.

Він подивився на Віолету.

— Як ти думаєш, чим це завершилось?

Ледь помітна усмішка.

Віолета не відповіла одразу.

— Вони залишились, — сказала вона нарешті. — І не повернулись.

— Так, — підтвердив він. — Вони завантажили кораблі всім, що могли взяти з планети, і відправили їх додому.

Пауза.

— Собі залишили лише один.

У грудях Віолети з’явилось холодне передчуття.

— Але сталася невдача, — сказав він. — Вони стали їжею.

Тон не змінився.

— Рептилії почали зростати. Через підвищення рівня кисню.
Швидше. Масштабніше.

Він подивився на неї прямо.

— Те, що ви називаєте динозаврами.

Тиша.

— А за той самий оберт, — продовжив він, — на моїй планеті стало ясно: діти народжуються лише з однієї яйцеклітини.
Жінки більше не могли мати кількох дітей.

Віолета напружилась.

— Ін’єкція була вбудована в геном, — сказав він. — Повністю. Вона перебудувала нашу ДНК.

Він ледь зітхнув.

— Усе. Що б ми не робили далі — нічого не діяло.
Ми хотіли себе обмежити.
І обмежили.

Він замовк.

— Ми самі себе винищили, — сказав він тихо.

Це не було вироком.
Це була констатація.

І Віолета зрозуміла:
це не історія про богів.
І не про експеримент.

Це історія про цивілізацію,
яка вижила технічно
і програла етично.

І тепер
вона знала достатньо,
щоб почати ставити
справді небезпечні питання.

— Минув один оберт, — продовжив він. — Потім другий. Третій.

Голос залишався рівним, але темп змінився.
Ніби оповідь перейшла з пам’яті в хроніку.

— З’явилось нове покоління. Те, яке не пам’ятало війни напряму. І саме воно вирішило спробувати ще раз.

Віолета слухала уважно.

— Те, що добровольці відправили раніше, закінчувалось. А наш дім продовжував втрачати властивості, — сказав він. — Ми більше не хотіли просто брати. Ми хотіли зрозуміти.

Пауза.

— Як відтворити таку екологію. Не копію. А принцип.

Він подивився на неї.

— Цього разу полетіло більше десяти добровольців.
Ах так… — ледь помітна усмішка. — У першому складі їх було лише двоє.

Віолета це відмітила.

— Вони вже взяли із собою зброю, — продовжив він. — Але мета залишалась незмінною: не знищувати те, що створила природа.

Пауза.

— І, як не дивно, у них вийшло.

Він говорив без тріумфу.

— Вони добували ресурси обережно. Фіксували процеси. Виконували відправки.
Ґрунт. Метал. Усе, що могло підтримати наш дім.

Він на мить замовк.

— Це тривало понад чотири оберти.

Віолета відчула: далі буде не про успіх.

— Але життя на тій планеті… — він затримався, — почало змінювати наших.

Він підняв погляд.

— Не фізично. Не одразу.
Змінювалась оптика.

Пауза.

— Вони почали інакше сприймати час.
Повільніше. Глибше.

Він зробив крок убік.

— Смертність перестала їх лякати. Вона була всюди. Природна. Несимволічна.
Без моралі. Без трагедії.

Віолета напружилась.

— Вони почали дивитись на життя не як на ресурс, — сказав він, — а як на процес, у який не хочеться втручатись.

Він подивився на неї прямо.

— А головне — вони почали сумніватись, що мають право повертатись.

Тиша зависла між ними.

— Перші конфлікти виникли не з планетою, — продовжив він. — А з нами.

Він видихнув.

— Ті, хто залишався тут, чекали результатів. Формул. Рішень.
А ті, хто був там, надсилали… — пауза, — спостереження.

Слово різонуло.

— Вони перестали бути експедицією, — сказав він.

Він замовк.

— Саме тоді, — додав він тихо, — ми зрозуміли: вони втомились.

Не від роботи.
Не від небезпеки.

Від нас.

І Віолета знала:
далі буде не про технології.
І навіть не про виживання.

Далі буде
про вибір.