Взяти зразки ґрунту.

— Ми з вами дуже пов’язані, — сказав він після паузи.
— Не прямо. Але без нас вас би не було.

Він замовк.
Нахмурився, ніби шукав точку входу — не в розповідь, а в пам’ять.

— Як це правильно почати… — пробубнів він сам до себе. — Із самого початку. Так буде чесніше.

Він кивнув, погоджуючись із власним рішенням, і знову подивився на Віолету.

— Так, у мене є своя планета, — сказав він. — І наші предки були дуже схожі на вас теперішніх.

Голос залишався рівним, але в ньому з’явилась глуха вага.

— Ми теж намагались вижати максимум зі свого дому.

Пауза.

— Вона більша за вашу приблизно в одинадцять з половиною разів. І колись… дуже давно… — він на мить зупинився, — близько двох мільярдів років тому, ми зіткнулися з перенаселенням.

Віолета слухала мовчки.

— Почалися війни за ресурси. А потім — одна велика війна. За контроль над усією планетою.

Його погляд був спрямований не на неї. Кудись крізь.

— У тій війні загинуло дев’ять десятих усього населення.

Тиша.

— Але це був не єдиний наслідок, — продовжив він. — Родючі землі випалили. Масово. Системно. Те, що живило планету, стало непридатним для життя.

Він видихнув.

— Ті, хто вижив, об’єднались. Не через страх — через безвихідь. Вони уклали мир.

Коротка, порожня усмішка.

— Ми вже тоді були високотехнологічними. Але ще не достатньо… — пауза, — розумними.

Віолета відчула знайоме напруження в грудях.

— Розум прийшов пізніше, — сказав він. — Коли стало ясно, що наслідки вже не можна скасувати.

Він підняв очі.

— Із тієї однієї десятої, що лишилась після війни, ще половина вимерла від голоду.

— Ви не змогли вирощувати їжу? — тихо спитала Віолета.

— Змогли, — відповів він. — Але недостатньо. Ферми, штучні системи, біосинтез — усе працювало. Просто… запізно.

Він замовк на мить.

— Минуло приблизно сто тисяч років, — продовжив він. — І один з наших науковців зафіксував об’єкт. Зірку. Планету. Ми не одразу зрозуміли, що саме бачимо.

Він трохи нахилив голову.

— Телескопи показали зелень. Але планета була невеликою.

Віолета затамувала подих.

— Ми вирішили дослідити її. Обережно. Взяти зразки ґрунту. Можливо, перенести частину родючого шару на наш дім.

Слово пролунало спокійно.

Дім.

— Ми побудували перші дослідницькі кораблі. Без екіпажу. І відправили їх.

Пауза.

— Вони залишались там дев’ять тисяч п’ятсот шістдесят вісім років. Це один оберт нашої планети.

Віолета кліпнула.

— І вони виявили життя, — продовжив він. — Але не таке, як наше.

Він уважно подивився на неї.

— Через близькість до зірки біологічні цикли були значно коротшими. Кораблі зафіксували понад сто повних циклів життя.

— Тобто… — Віолета повільно вдихнула, — менше ста років.

Він кивнув.

— Саме так.
Пауза.
— Переселення відпало одразу.

Він замовк.

І Віолета зрозуміла:
це була лише перша точка.

Не початок історії.
А момент, після якого рішення вже було неминучим.

— Поки тривав наступний оберт, — продовжив він, — дослідники й Велика рада вирішували, що робити далі.

Розумного життя на тій планеті не було.
Комахи. Рептилії — великі й малі.
Надзвичайно багато зелені. Води. Чистої.

Він зробив паузу.

— Ґрунт був… ідеальним. На ньому росло практично все.
А ще — метали, яких у нас уже не залишалось. Або які ми використовували стільки разів, що вони втратили придатність.

Він злегка знизав плечима.

— Але ми не могли спуститись самі. Температура для нас була зависокою. Надто багато вологи. Планета була живою — але не сумісною.

Віолета слухала, майже не дихаючи.

— Тоді наші науковці розробили пристрій, — сказав він. — Ми назвали його Шар.

Назва прозвучала просто. Майже невинно.

— Він мав проникнути в центр планети. Ледь змістити її орбіту — віддалити від зірки.
Основна функція — корекція умов: температура, рух повітря, зменшення вологості, нарощення озонового шару.

Він подивився на Віолету.

— У теорії — безпечно. Точно. Вивірено.

Пауза.

— Настав день Х.

Віолета відчула, як щось стиснулося в животі.

— Планета наблизилась. Ми активували технологію.
Пристрій був крихітний — як голка. Він мав пройти крізь оболонки і зупинитись у центрі.

Він замовк.
Довше, ніж раніше.

— Але щось пішло не так.

Голос не здригнувся.
Але простір — ніби так.

— Наші предки побачили, як пристрій врізається в планету.
І з неї виривається величезна маса ґрунту.
За мить — спалах.

Він не уточнював.

— Ми знищили все живе, що там було.

Тиша впала важко.

— Це було… — він підбирав слово, — фіаско.

Він видихнув.

— Багато хто наклав на себе руки одразу. Вони не витримали усвідомлення.
Ті, хто залишився, почали карати себе інакше.

Віолета відчула холод.

— У нас знову почалося розгалуження.
Їжі більше не ставало. Ресурсів — теж.

Він говорив рівно. Як про щось давно прийняте.

— Було створено ін’єкції. Після них жінка не могла народити більше однієї дитини.
Прийняли закон про шлюб на все життя.
Смертна кара — за зраду.
Смертна кара — за спробу побудувати стосунки з іншим.
Смертна кара — за відмову від ін’єкції.

Віолета ледь помітно здригнулась.

— Населення скоротилось до менш ніж ста тисяч на всій планеті, — сказав він.

Пауза.

— Минув час.

Він підняв погляд.

— І ми знову побачили ту планету.

Віолета не кліпнула.

— Вона була зеленою.
Навколо неї обертався супутник.
Вона знаходилась трохи далі від зірки — саме так, як ми й розраховували.