Я не думаю, що бог.

Він видихнув і випрямився на повний зріст.

Тепер вона побачила його інакше.
Вищий, ніж здалося спочатку. Значно вищий. Два з половиною… можливо, три метри. Вона не могла визначити точно — людське око не має для цього звичної шкали.

Людей такого зросту не буває.
А якщо й бувають — то з порушеними пропорціями, де тіло ніби не витримало власної маси. Зі слідами дефектів. Компенсацій. Хвороб.

У нього цього не було.

Він мав ту пропорцію, яку люди століттями намагались зафіксувати в камені.
Античні скульптури раптом втратили свою велич.
Вони більше не здавались ідеалом — лише зупиненими спробами.

Такими, як він.
Але без руху.

Його шкіра була надто рівною. Не гладкою — цілісною.
Фарфор? Ні. Фарфор крихкий.

Тут не було крихкості.

Жодної родимки. Жодної плями.
Ні пор, ні волосся — нічого зайвого.
Біле волосся зливалося з тоном шкіри.
Очі — світло-сірі, майже білі. Але не так, як у альбіносів.
Інша природа. Інша логіка.

Він не випромінював світла.
Він просто не потребував тіні.

І на мить Віолета відчула щось дивне.
Не страх. Не захоплення.

Дотик до чогось фундаментального.

Наче вона випадково торкнулась не відповіді —
а місця, де відповіді зберігаються.

Усередині щось зрушилось.
Не емоція. Очікування.

Вона раптом чітко усвідомила:
він може сказати їй те, чого не знає ніхто.

Не тому, що приховував.
А тому що відповіді загубили.

От тут. Під землею.
Але як він взагалі тут опинився?

Зараз.
Просто зараз.
Вона може бути першою. Саме вона. Першою з людей, хто дізнається щось справді велике.

Він мовчав, підбираючи слова.

І навіть у цій затримці була вага. Не напруга — гучність, але без звуку.
Наче він прокручував у собі віки. Тисячоліття.
І це було видно.

Віолета повернулась думками до цифри, яку він назвав раніше.
Нарешті дозволила їй усвідомитись.

Чотири тисячі п’ятсот тридцять п’ять років.

Це не вкладалось.
Рамки… рамки — це всього лише рамки, Віолето.

Вона повільно кліпнула.

Це ж…
Ні.
Такого не може бути.

Але тіло не заперечувало.
Інстинкт мовчав.
А внутрішній компас — не збивався.

— Це неможливо, — сказала вона тихо.
Не викликом. Перевіркою.

Він подивився на неї спокійно.

— Неможливо у вашій шкалі, — відповів він. — Але не в реальності.

Віолета відчула, як щось холодне й ясне пройшло вздовж хребта.

— Тоді… — вона зробила паузу. — Скільки таких, як ти?

Він не відповів одразу.

— Колись було більше, — сказав він нарешті. — Зараз — достатньо мало, щоб ви вважали нас міфами. Частиною історії. Або чимось іншим.

Вона криво всміхнулась.

— Зручно.

— Для вас — можливо, — відповів він. — Кожного разу ви намагались щось створити.
Пауза.
— А потім це нищили. Самі.

Тиша зависла.

— Ти думаєш, — продовжив він, — що стоїш перед божеством?

Віолета не відповіла одразу.

— Я не думаю, що бог, — сказала вона зрештою.

Він дивився на неї довго.
Не оцінюючи. Вирішуючи.

— І правильно, — сказав він.
Пауза.
— Ми були, є і будемо… швидше науковцями.
Він ледь усміхнувся.
— Мабуть, так сучасною мовою буде точніше.

Він з легкою посмішкою повернувся до Віолети.

— Мені й справді незвично говорити на цю тему, — сказав він.

Замовк.
Не тому, що не знав, що сказати.
А тому, що перевіряв — чи варто.

— Але цікаво інше, — додав він. — Ким ти мене вважаєш?

Він дивився спокійно. Без тиску.
Просто чекав.

Віолета на мить розгубилась.

— Науковець… — сказала вона невпевнено. — Або…

Вона зупинилась, ніби вирішуючи, чи варто вимовляти це вголос.

— Можливо, ти інопланетянин, — продовжила вона. — Який прилетів досліджувати Землю і зазнав аварії, коли повертався додому.

Він нахилив голову набік і подивився на неї уважніше.

— Додому, — повторив він тихо.

Слово зависло між ними.
І щось у ньому змінилось.

Він задумався. Глибше, ніж раніше.
Не на секунди — на пласти.

— Частково ти права, — сказав він нарешті. — Але не зовсім.

Він підняв погляд.

— На трохи менше ніж шість тисяч років… — пауза. — Це і є мій дім.

Віолета повільно вдихнула.

Під землею.
Не тимчасово.
Не сховище.
Не експериментальна база.

Дім.

— Добре, — сказала вона після паузи.

Це слово було не згодою.
Фіксацією факту.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді скажи, — продовжив він спокійно. — Що саме ти хочеш знати?

Віолета подивилась на нього довго.
У голові було десятки питань. Сотні. Тисячі.

Але одне виринуло першим.
Найчесніше.

— Чому ми, — сказала вона повільно. — І чому ми досі не знаємо?

Він не відповів одразу.

— Гарний початок, — сказав він зрештою. — Не найпростіший. Але правильний.

Він зробив крок убік. Простір ледь відгукнувся.

— Тоді слухай уважно, Віолето, — додав він. — Бо далі вже не буде зручних відповідей.

І цього разу
це звучало не як попередження.

А як запрошення.