Світ не зобов’язаний бути справедливим

Він не відпустив її руку одразу.

Не тримав.
Просто не забрав свою.

— Сядь, — сказав він спокійно.

Це не звучало як наказ.
І саме тому вона не сперечалась.

Віолета повільно опустилась на край поверхні поруч. Відчула холод — не різкий, контрольований. Ніби температура тут теж підкорялась правилам.

— Заплющ очі, — додав він.

Вона не зробила цього.

— Це обов’язково? — спитала вона.

— Ні, — відповів він одразу. — Але так простіше.

— Для кого?

Він трохи нахилив голову.

— Для тебе.

Вона видихнула.
Заплющила очі.

Нічого не сталось.

Жодного світла.
Жодного болю.
Жодного «ефекту».

І саме це насторожило.

— Ти вже щось робиш, — сказала вона.

— Так.

— Що саме?

— Знімаю фоновий шум.

Віолета напружилась. Інстинктивно.

— Шум? — перепитала вона. — Ти маєш на увазі думки?

— Ні, — він говорив рівно. — Думки — це верхній шар. Я зараз працюю глибше.

Пауза.

— З тим, що змушує тебе вважати біль нормальним станом.

Вона розплющила очі.

— Стривай. Це звучить уже…

— Я зупинюсь, — нагадав він спокійно. — Якщо ти скажеш.

Вона мовчала.

Він відпустив її руку.

— Ти відчуваєш зміну? — спитав він.

Віолета прислухалась до себе.

До тіла.
До дихання.

Рана більше не пульсувала.
Не зникла — просто перестала вимагати уваги.

— Так, — сказала вона після паузи. — Але це не лікування.

— Ні, — погодився він. — Це зняття викривлення.

Вона подивилась на нього уважніше.

— Ти щойно сказав, що біль — не обов’язковий.

— Я сказав, що він не базовий, — поправив він. — Ви просто звикли вважати його фоном існування.

Віолета всміхнулась коротко. Без радості.

— Зараз ти скажеш, що людство живе в спотвореній версії реальності.

Він не заперечив.

— Я скажу гірше, — відповів він. — Ви її підтримуєте.

Вона повільно підвелась.

— Тоді починай, — сказала вона. — Ламати.

Він подивився на неї довго.
Наче востаннє перевіряв щось критичне.

— Ти розумієш, — сказав він тихо, — що після першого шару назад вже не повертаються?

Віолета кивнула.

— Я ніколи не планувала.

Пауза.

Він усміхнувся.

Не тепло.
Не холодно.

По-справжньому.

— Тоді почнемо з простого, — сказав він. — Скажи мені…

Він зробив крок убік. Простір відреагував.

— …коли ти вперше зрозуміла, що світ не зобов’язаний бути справедливим?

І цього разу
це було питання
не до людства.

До неї.

Віолета не до кінця зрозуміла його питання.
Але відчула інше: те, що він міг розкрити, було надто великим, щоб торкатись його легковажно.

Вона розуміла — інформація безцінна.
Не в сенсі знань.
У сенсі наслідків.

Яку саме — вона ще не знала.

Пауза затягнулась.

У голові несподівано спливла сцена з дитинства. Не картинка — відчуття. Фрагмент, що не мав чітких форм, але щоразу стискав груди так, ніби тіло пам’ятало краще за пам’ять.

Серце відгукнулось миттєво.
Знайомо. Болісно.

Вона опустила погляд у підлогу. Не тому, що ховалась — просто дивитись прямо зараз було зайвим.

— Коли… — почала вона і зробила паузу. — Коли близькі люди, які за замовчуванням мають тебе оберігати…

Вона ковтнула. Повільно.

— …виявляються першими, від кого треба було захищатись.

Слова лягли рівно. Без надриву.
Але простір ніби стиснувся.

Енкель не ворухнувся.

Він не перепитав.
Не уточнив.
Не висловив співчуття.

Лише трохи нахилив голову. Не як жест розуміння — як фіксацію даних.

— Отже, — сказав він тихо, — ти дуже рано засвоїла ключову помилку вашого виду.

Віолета підвела погляд.

— Помилку? — перепитала вона.

— Припущення, — уточнив він. — Що близькість автоматично означає безпеку.

Він зробив паузу.

— І що загроза завжди приходить ззовні.

Вона відчула, як у грудях щось стиснулось сильніше.
Не від спогаду — від точності.

— Це не теорія, — сказала вона. — Це досвід.

— Саме тому він небезпечний, — відповів Енкель. — Досвід формує модель реальності. А модель — поведінку.

Він зробив крок убік. Повільно. Обережно, ніби рухався не в просторі, а в її увазі.

— Ти з того моменту живеш у режимі компенсації, — продовжив він. — Постійної готовності. Контролю. Самостійності, яку ви плутаєте з силою.

Віолета мовчала.

— І що з цим? — нарешті спитала вона. — Ти скажеш, що це треба «відпустити»?

Він ледь усміхнувся.

— Ні, — відповів він. — Це було б грубою помилкою.

Він зупинився навпроти.

— Це треба побачити. Без виправдань. Без романтизації. І без бажання негайно зцілити.

Пауза.

— Бо саме тут, — додав він, — ти вперше зіткнулась не з несправедливістю світу.

Він подивився на неї уважно.

— А з тим, що безпека — не базовий стан. Її або створюють. Або імітують.

Віолета повільно видихнула.

— І біль? — спитала вона. — Це теж частина імітації?

Енкель відповів не одразу.

— Біль, — сказав він зрештою, — це сигнал.
Але ви зробили з нього фон.

Він нахилився трохи ближче.

— І якщо ти хочеш іти далі, Віолето…
…нам доведеться відрізнити одне від іншого.

Вона кивнула.

Цього разу — без сумнівів.

— Йдемо, — сказала вона.

І це вже не було викликом.
Це було рішенням.