Це трапляється рідше, ніж ти думаєш.

— Окей, — сказала Віолета, вже без нервів. — Як ти це робиш?

Вона дивилась прямо, не на тканину, не на повітря — на нього. Їй було важливо не «що», а «як».

Він ледь усміхнувся. Цього разу — з теплом, яке не виглядало штучним.

— Ти дуже цікаво поєднуєш вавилонські вірування, — сказав він. — І сучасні уявлення про матерію.

Він зробив паузу, ніби зважував щось не технічне, а етичне.

— Але пояснювати зараз… — він нахилив голову. — Це буде неефективно.

Віолета примружилась.

— Тобто?

Він знову глянув на її рану. Не з тривогою. З оцінкою стану.

— Ти втрачаєш ресурси, — сказав він просто. — Концентрація падає. Тіло працює на компенсації. Будь-яка складна інформація зараз або не засвоїться, або спотвориться.

Він підвів погляд.

— А я не люблю неточності.

Вона хмикнула.

— Звучить логічно, — сказала вона. — І трохи образливо.

Посмішка стала ширшою.

— Тому пропоную інакше, — продовжив він. — Давай реально продовжимо спілкування…
після того, як я тебе підлікую.

Віолета мовчала кілька секунд.

— «Підлікую» — це як? — нарешті спитала вона. — Без сюрпризів? Без експериментів?

Він похитав головою.

— Без втручання в структуру, — відповів він. — Лише відновлення балансу. Те, що ви назвали б… стабілізацією.

Вона видихнула.

— Гаразд, — сказала вона тихо. — Але з умовою.

Він уважно подивився.

— Я залишаюсь при тямі, — додала Віолета. — І якщо мені щось не подобається — ти зупиняєшся.

Він кивнув. Одразу.

— Прийнято.

І вперше з моменту, як вона тут опинилась,
Віолета відчула не страх і не цікавість.

Довіру. Обережну. Тимчасову. Але справжню.

Йому було точно цікаво.

Чому саме вона — Віолета поки не розуміла. Саме поки. Але відчуття було чітке: це не випадковість і не помилка вибірки. І вона дуже хотіла розставити всі крапки над «і».

Вона подивилась на нього прямо.

— Так хто ти? — спитала без обхідних шляхів. — Житель планети з давніх, доісторичних часів? Підземний мешканець? Чи інопланетянин?

Він розсміявся.

Не коротко.
Не стримано.

Щиро.

Сміх прокотився простором, відбився від поверхонь, і на мить здалося, що тут дзвенить усе — не від гучності, а від резонансу.

Він усміхнувся широко. Занадто широко для людської анатомії.
Скільки там було зубів — сорок? П’ятдесят?
Віолета навіть не намагалась порахувати.

— А ти як вважаєш? — запитав він, усе ще посміхаючись.

Вона знизала плечима.

— Я не знаю, — чесно сказала вона. — Ти зараз під землею, але володієш технологіями, які виглядають значно сучаснішими за наші.
Вона зробила паузу.
— Якщо чесно, я реально не розумію.

Він трохи нахилився вперед. Не нависаючи — навпаки, із зацікавленням.

— А що саме ти хочеш знати? — спитав він спокійно.

Віолета кілька разів кліпнула очима. Швидко. Наче система перезавантажувалась.

— Я хочу знати все, — сказала вона без усмішки. — Абсолютно все.

Він подивився на неї довго.

Посмішка повільно зникла. Не тому, що стало серйозно — а тому, що це вже не було грою.

— Тоді, — сказав він нарешті, — нам доведеться почати не з мене.

Він торкнувся пальцями поверхні поруч із нею. Простір ледь відгукнувся.

— А з того, що ти вважаєш реальністю.

Віолета затамувала подих.

І зрозуміла:
відповіді будуть.

Але не в тому порядку, в якому вона їх чекала.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Віолета.

Він не відповів одразу. Натомість нахилився трохи ближче — не порушуючи дистанцію, а ніби входячи в її поле уваги.

— Ти вже уявила картинку власного буття, — сказав він рівно. — Я маю знати, як ти відреагуєш на те, що я скажу.
Пауза.
— У сенсі буття.

Віолета нахмурилась.

— Ти маєш на увазі… — вона підбирала слова, — звідки ми взялись на цій планеті?

Він кивнув.

— Це максимально точне формулювання.

Вона повільно вдихнула.

— Ну… — почала вона не впевнено. — Є еволюція. Є випадковість. Є боротьба за виживання. Є купа теорій. Наука. Релігії. Міфи. Все впереміш.

Він слухав уважно. Не перебивав.

— Але якщо чесно, — додала вона, — мене ніколи не влаштовувала жодна з версій повністю. Занадто багато «білих плям».

Він ледь підняв брову. З посмішкою. Не здивованою — радше задоволеною.

— Тоді друге питання, — сказав він. — Яке бачення цього світу тебе… підкорює?

Слово зависло між ними.

— Підкорює? — перепитала вона. — У сенсі подобається?

— У сенсі, — відповів він, — яке ти готова прийняти навіть тоді, коли воно ламає зручні відповіді.

Віолета замовкла.

Вона дивилась не на нього — кудись крізь. Думала. Справжньо.

— Мене підкорює думка, — сказала вона нарешті, — що ми не центр.
Що ми не фінал.
І навіть не головні герої.

Вона ковтнула.

— Що світ більший, складніший і старший за будь-яку нашу історію.
І що ми — не помилка, але й не задум у людському сенсі.

Він слухав. Посмішка повільно зникла. Залишилась зосередженість.

— Цікаво, — сказав він тихо. — Дуже цікаво.

Він випрямився.

— Бо саме з таким баченням… — він зробив паузу, — у вас є шанс не зламатися, коли з’являється відповідь.

Віолета відчула, як по спині пройшов холодок.

— А інші? — спитала вона.

Він подивився на неї прямо.

— Інші зазвичай хочуть, щоб відповідь була втішною.

І знову посміхнувся.

Але тепер — вже не жартома.

— Давай почнемо спочатку, — сказала Віолета.

Вона зібралась, ніби вирівняла внутрішню позу.

— Мене звати Віолета. Мені двадцять вісім років. Я атеїстка.