Він не демонстрував силу.

Він дивився на неї все так само спокійно.

— Саме на це питання… — повільно —

він зробив паузу, ніби перевіряючи внутрішній допуск,

— я не хотів би відповідати.

Віолета коротко видихнула.

— Добре, — протягнула вона. Без образи. Без тиску. — Прийнято.

Вона змістила погляд, ніби даючи йому простір, і одразу пішла далі — простіше.

— Ти давно тут?

Він нахилив голову. Цього разу — не жестом, а налаштуванням.

— Я все ще не можу вирівняти ваші «давно», — сказав він. — Ваші сучасні математичні розрахунки катастрофічно відрізняються від того, як рахували ми.

— Ми? — Віолета різко повернула голову. — Хто такі ми?

Він не відповів одразу.

І в цю секунду щось клацнуло в ній самій.

Глиняні таблички.
Не як носій.
Як звичка.

Структури.
Не як будівлі.
Як мислення.

Не «раса».
Не «вид».

Назва — не для інших.
Для себе.

— Ви ж не називали себе «людьми», — сказала вона повільно, вже не питаючи. —
Ви називали себе …

Вона вимовила це слово вголос. Обережно. Так, як бачила його колись — не буквами, а принципом.

Він завмер.

Посмішка зникла. Не різко — просто перестала бути потрібною.

— Це… — сказав він після паузи, — коректно.

Не «так».
Не «вірно».

Саме — коректно.

— Ви це пам’ятаєте, — додала Віолета тихіше. — Навіть зараз.

— Не пам’ятаю, — відповів він. — Я відтворюю.

Він подивився на неї уважніше, ніж раніше.

— І тепер у мене питання, — сказав він. —
— Звідки ти це знаєш?

Віолета спочатку не зрозуміла.

Слова ніби були знайомі, але не складались у форму. Не через складність — через кут зору. Вона подивилась на нього ще раз. На паузи між словами. На те, як він говорить.

І тоді суть склалась.

— А… — повільно сказала вона. — Ти про це.

Вона зітхнула й трохи з’їхала плечем, шукаючи зручніше положення.

— Дивись. Для нашого часу ми живемо у дві тисячі двадцять шостому році… після народження Ісуса.

Вона зробила паузу, перевіряючи, чи це слово щось у ньому зрушить. Ні. Просто зафіксував.

— Ми давно вийшли за межі бронзового віку, — продовжила вона спокійно. — Античність — це інші системи відліку. Інша логіка часу. Зараз ми, умовно кажучи, живемо в цифровому віці.

Вона провела пальцем у повітрі, ніби креслячи невидиму схему.

— Дані. Коди. Обчислення. Швидкість.

Потім глянула прямо на нього.

— Але ми знаємо про Шумер. Про їхню віру. Про те, як вони рахували, як дивились на небо, як фіксували світ.

Вона різко, майже жартома, стрельнула пальцями в нього, імітуючи пістолет.

Жест був грубий, сучасний, без сенсу для нього.

Добре, що він його не зрозумів.

Але щось інше — зрозумів.

На його обличчі з’явилась смішинка. Справжня. Не копія. Не завантажена реакція. Маленька, але жива.

Вона це побачила — і сама ледь посміхнулась.

— Коротше, — сказала Віолета. — Ми не такі прості, як здаємось. І не такі розумні, як нам хочеться.

Він дивився на неї уважно, з цією новою, неочікуваною м’якістю.

— Тепер зрозуміло, — сказав він після паузи. — Чому ваші одиниці часу… такі неспокійні.

— Це ще м’яко сказано, — буркнула вона.

І вперше за весь час між ними зависло не напруження.

А контакт.

Він підняв один шматочок тканини в руку.

Звичайно. Нічого показового.

А потім — через чверть секунди — тканина відокремилась від його долоні й зависла в повітрі. Не ривком. Не ефектом. Просто перестала підкорятись гравітації.

— Підкажи, — спокійно сказав він, — у вашому цифровому віці… ви вже так можете?

Віолета сіла різко. Навіть не помітила, як.

Рот залишився відкритим. Абсолютно по-дурному.
Вона дивилась не на нього — на поведінку матерії. На те, як тканина не тремтить, не коливається, не шукає опори.

— Ні… — видихнула вона автоматично. — Ми… ні.

Він ніби прийняв це до відома.

Провів другою рукою над тканиною. Не торкаючись.

Повітря над нею змінилось. Віолета це побачила, а не відчула — як ледь помітну хвилю. Тканина повільно вирівнялась, стала гладкою, сухою, теплою. Наче її щойно пройшли утюгом із парою — але без жодного пристрою.

— А так? — запитав він.

І повернув до неї голову з посмішкою. Тепер уже відвертою. Майже жартівливою.

Віолета ковтнула.

— Так… — сказала вона після паузи. — Так ми можемо.
Вона зиркнула на нього.
— Але з купою техніки. З енергією. З ризиками. І точно не… так.

Він трохи нахилив голову.

— Тоді ні, — сказав він спокійно. — Це не те саме.

Посмішка залишилась.

А Віолета раптом зрозуміла ще одну річ — холодну, ясну:

він не демонстрував силу.
він порівнював рівні.

І це було значно тривожніше, ніж будь-яка загроза.