Посмішка не зникла.

Вона дивилась на нього уважно, вже без паніки.

Статура була дуже довга, непропорційно висока. Шкіра — біла, майже без кольору, але тепер це не лякало. Причина була очевидна й банальна:
він дуже, дуже давно не бачив сонця.
Ні світла.
Ні нормального повітря.
Про будь-які «вітамінчики» взагалі смішно говорити.

Він перевів погляд убік.

На тканину.

Вона лежала поруч — щільні смуги, складені акуратно. Віддалено схожі на бинти, але не лікарняні. Без ворсу, без запаху, без знайомої фактури. Швидше — функціональний матеріал.

Потім знову — на неї.

Віолета криво усміхнулась. Дуже по-людськи. Без істерики.

— Я не хочу зараження крові, — сказала вона спокійно.
Пауза.
— Якщо хочеш убити — зроби це швидко. Просто. Без цього всього.

Вона знизала плечима, наскільки могла в лежачому положенні.

— Чесно… — видихнула. — Я вже готова.

І тільки після цього зрозуміла дивну річ.

Страху не було.

Не того первинного, тваринного.
Не того, що накриває, коли бачиш вперше.

Було щось інше. Втома. Прийняття. Навіть легка іронія.

Ран — так ран.
Все одно.
Але, дивно… не страшно.

Він стояв нерухомо.

Не як той, хто зважується.
І не як той, хто вагається.

Швидше — як той, хто не розуміє цієї логіки, але намагається її розібрати.

Тканина залишалась на місці.

Вона дивилась на нього і раптом усвідомила ще одну деталь:
він не дивився на її рану так, як дивляться на пошкодження.

Він дивився на неї,
а рана була просто змінною в рівнянні.

Добре. Я вирівнюю мову, логіку й діалоги, залишаючи твою сцену і сенс. Без «театру», по-людськи.

Вона ще раз подивилась на нього — нерухомого, високого, надто тихого для живого.

— Ну то що, — сказала вона рівно. — Я тут явно не вписуюсь у твій інтер’єр. Давай.

Він не зрушив одразу.

А потім — посміхнувся.

Не широко.
Не по-людськи звично.
А так, ніби щось нарешті стало на своє місце.

Він відклав тканину убік. Обережно, без поспіху.
Підійшов і сів на стілець — якщо це взагалі був стілець. Рівноцінний його зросту, простий, функціональний. Сів так, щоб бути з нею на одному рівні.

І дивився.
Все з тією ж посмішкою.

— Саме що тут незвичне, — сказав він спокійно, — це звук.

Віолета завмерла.

Серце вдарило раз.
Потім ще.

— Ти… — вона не одразу знайшла слово. — Ти знаєш українську?

— Ні, — відповів він одразу.

І, ніби передбачаючи наступне питання, підняв руку й торкнувся вуха.

— Мій апарат.

Він провів пальцем уздовж поверхні поруч — по стіні, по матеріалу, який її оточував.

— Щойно досканував середовище.

Потім показав пальцем угору.
Не «небо».
Рівень. Шар. Джерело.

— І завантажив вашу сучасну мову.

Він розвів руки — жест був дивно знайомий, майже людський.

— Так що… — коротка пауза. — Питай.

Віолета дивилась на нього кілька секунд мовчки.

І раптом усміхнулась — уже не криво.

— Добре, — сказала вона. — Тоді почнемо з простого.
— Ти тут один?

Посмішка не зникла.

Але стала трохи іншою.