Лише факт присутності.

Її несли довго.

Не швидко — глибоко.
Не вперед — далі.

Тунелі змінювались. Спершу — знайомі: тверді, геометричні, майже технічні. Потім — інші. Ширші. Без швів. Без слідів інструменту. Поверхні не повторювались, але й не були хаотичні — скоріше, як форма, що виросла, а не була створена.

Віолета перестала рахувати час.
Тіло ще трималося, але свідомість працювала інакше — не по лінії, а шарами.

І тоді вона зрозуміла.

Те, на що вони натрапили там, нагорі —
не було об’єктом.

Це була верхівка.
Як кістка, що визирає з ґрунту.
Як уламок, який дозволили побачити.

Піщинка.

І, можливо, це взагалі не корабель.
Просто так було зручніше назвати.

Її поклали обережно.

Не кинули.
Не посадили.
Поклали.

Поверхня під нею була рівна, холодна, але не кам’яна. Швидше — як щільна подушка, що тримає форму й не прогинається. Тіло прийняли так, ніби знали його вагу заздалегідь.

Вона відкрила очі.

Він стояв над нею.

Тепер вона бачила повністю.

Зріст — значно вищий за людський.
Більше трьох метрів — без сумніву.
Пропорції не спотворені, не «гігантські» — просто інші масштаби. Як статуя, зроблена для простору, де стеля не має значення.

Обличчя — холодна античність.
Без віку.
Без емоцій, які можна зчитати.

Він дивився на неї дуже уважно.

Не як лікар.
Не як спостерігач.
І не як хижак.

Швидше — як той, хто нарешті бачить щось, що давно не траплялось.

Віолета дивилась у відповідь.

Вона не могла говорити.
Не тому, що не дозволяли.
А тому, що не було що.

Довкола нікого.

Ні звуків.
Ні руху.
Ні слідів присутності інших.

І ця відсутність раптом стала очевидною.

Вона почала розуміти:
весь цей час він був тут один.

Не чекав.
Не охороняв.
Просто — був.

Він мовчав.

Вона — у легкому заціпенінні — теж.

Між ними не було напруги.
І не було контакту.

Лише факт присутності.

І десь дуже глибоко, не думкою, а відчуттям, Віолета усвідомила ще одну річ:

це місце не для розмов.
і не для пояснень.

Тут або залишаються.
або йдуть далі — якщо можуть.

Віолета першою порушила тишу.

Голос вийшов тихіший, ніж вона очікувала, але її. Живий. Справжній.

— Ти… — вона зупинилась, проковтнула слину. — Ти мене чуєш?

Вона не знала, навіщо питає. Просто треба було почати з чогось, що не звучить як маячня.

Він не відповів.

Не рухнувся.
Не кліпнув.

Але погляд змінився. Не різко — ніби фокус зсунувся на інший рівень. Як камера, що перестає знімати загальний план і входить у макро.

— Це… — вона повільно вдихнула. — Це місце. Ми… Ми знайшли його випадково?

Вона чекала. Секунду. Другу.

Нічого.

— Добре, — сказала вона хрипло. — Я говорю. Ти мовчиш. Поки що це працює.

Вона ковзнула поглядом по простору, по ньому, знову по простору.

— Те, що зверху… — вона підшукала слово. — Те, що ми бачили. Це не все, так?

Він не відповів.

Але поверхня за її спиною ледь відреагувала. Не світлом. Не рухом. Швидше — зміною щільності. Ніби простір підтвердив: ні.

— Я так і думала, — прошепотіла вона.

Пауза затягнулась. Вона відчула, як серце знову починає працювати голосніше.

— Скільки вас тут? — запитала вона і одразу ж виправилась: — Було.

Тепер він повільно нахилив голову. Не знак згоди. Не заперечення. Корекція формулювання.

— Ти тут один? — сказала вона простіше.

Цього разу відповідь була.

Не словами.

Повітря навколо них змінило тиск. Ледь відчутно. Як коли заходиш у величезний порожній зал і раптом усвідомлюєш масштаб.

Віолета затамувала подих.

— Довго? — тихо спитала вона.

Він дивився на неї.

І вперше вона відчула не холод —
а вагу часу, який не має до неї відношення, але зараз торкається її напряму.

— Ти не говориш, — сказала вона. — Бо не можеш? Чи бо не потрібно?

Вона чекала, що нічого не станеться.

Але цього разу її власні думки на мить… уповільнились. Не зникли. Просто стали чіткішими, ніби хтось прибрав фоновий шум.

Вона різко вдихнула.

— Гаразд, — сказала вона твердіше. — Тоді я буду питати так, щоб було зрозуміло без слів.

Вона подивилась йому прямо в очі.

— Ми вам заважаємо?

Тиша.

І в цій тиші було щось нове.

Не відповідь.
А готовність.