Вона була в темі.

…Віолета почала виключатись.

То тут.
То тьма.
Ніч.
Знову тьма.

Світ плив, як вода після удару. Ліхтарик уже не різав простір — він лише залишав плями, які не хотіли складатись у форму. Зір не фокусувався. Контури розповзались, ніби хтось стирав їх гумкою.

— Нє… — видихнула вона. — Тільки не зараз…

Вона притисла метал до себе сильніше, але руки вже не слухались як слід. Пальці були важкі, чужі. Кров тепла, липка, здавалася нескінченною.

І раптом —

стіна навпроти змінилась.

Не рухнулась.
Не відкрилась.
Вона просто перестала бути стіною.

Спочатку Віолета подумала, що це галюцинація. Типова. Мозок вимикається — починає домальовувати. Але ні. Це було занадто чітко для марення.

Поверхня ніби зсунулась усередину. Не прогнулась — поглибилась. Пори, які вона мацала раніше, зібрались у ледь помітний візерунок. Лінії. Ритм.

— Ти знущаєшся… — прошепотіла вона.

Світло ліхтарика ковзнуло по цьому місцю — і там, де раніше була глуха рівнина, з’явився контур. Не двері. Не отвір. Швидше — межа, яку раніше не дозволяли бачити.

Віолета кліпнула.
Раз.
Другий.

Контур не зник.

Навпаки — став чіткішим.

Вона повільно підсунулася ближче, тягнучи за собою метал. Коліна підкошувались, але вона вперлась. Долоня торкнулась стіни — і відчула не холод, а відповідь. Ледь помітну вібрацію. Як серцебиття, яке не твоє.

— Отже… — хрипко сказала вона. — Ось де ти був.

У голові знову потемніло. На секунду. На дві. Вона ледве втрималась на ногах.

Не впасти. Не зараз.

Віолета сперлась лобом об поверхню. Закрила очі. Подих збився, але вона рахувала — як колись навчилась:
вдих — чотири,
видих — шість.

Коли вона знову відкрила очі, контур чекав.

Не кликав.
Не тиснув.

Просто був.

І в цю мить вона зрозуміла:
це не шлях назовні.

Це шлях далі.

— Ну добре, — прошепотіла вона, майже без усмішки. — Я й так уже не там, де мала бути.

Вона зібрала рештки сили, стиснула метал у руці — і зробила крок до стіни, яка більше не прикидалася стіною.

…Вона підняла очі — і зустріла погляд.

Очі були спокійні.
Не людські в звичному сенсі, але й не чужі.
Максимально рівна, пряма переносиця. Обличчя — як антична скульптура, тільки живе. Не ідеальне — точне.

Її наче прорізало зсередини.

Такого не може бути.

І водночас вона знала —
це він.

Не «хтось».
Не образ.
Не галюцинація.

Саме він.

Він протягнув до неї руки — рух був спокійний, без поспіху, без демонстрації сили. Просто жест, ніби це найприродніше рішення в світі.

І в наступну мить він підхопив її.

Легко.
Так, ніби вона важила нічого.
Її шістдесят з лишком кілограмів не мали жодного значення.

Тіло відмовилось.

Вона не могла поворухнутись.
Не могла сказати ні слова.
Оніміння накрило миттєво — не страх, не біль, а повне вимкнення доступу.

Він притис її до себе. Не міцно. Не ніжно. Надійно.

І вона бачила тільки одне —
як її несуть.

Світ навколо змінювався.
Світло.
Тунелі.
Блимання.
Сегменти простору, що мелькали, накладались одне на одне, ніби кадри, які не встигали скластися у послідовність.

Це не було схоже на рух у просторі.
Це було схоже на перемикання станів.

У голові — всупереч усьому —
включилась мелодія.

Dynasties and Dystopia.

Вона не знала, чому саме вона.
Але ритм ліг ідеально.
Наче хтось підлаштував реальність під трек, або трек під реальність.

It’s a setup… it’s a setup…

Світло миготіло.
Тунелі стискались і розкривались.
А вона — в його руках — була не вантажем і не тілом.

Вона була перенесенням.

І десь на краю свідомості промайнула думка — остання, чітка, холодна:

Вони думали, що я впала.
А насправді… мене забрали.

Мелодія йшла рівно.
І цього разу —
вона була в темі.