Вони проходять перевірку.

…Нагорі стояв шум.

Вони сварились уже по колу — ті самі фрази, ті самі звинувачення, втомлені голоси, які більше не чули один одного. Хтось кричав про відповідальність, хтось — про регламент, хтось уже просто зривався, бо дві доби без відповіді — це не пауза, це вирок.

І раптом — крик.

Не сварка.
Не матюк.
Чистий, різкий звук, від якого всі замовкли.

— Камери!

Хтось уже біг, хтось завис, хтось не повірив. Але було пізно — всі дивились туди.

На екранах був пісок.

Він осідав на об’єктиви, дрібний, хаотичний, ніби хтось спеціально сипав його вгору. Зерна з’являлись знизу кадру і… піднімались. Не падали. Не зависали. Саме підіймались.

Хтось не одразу зрозумів, що це означає.

— Це… що за фокус? — прошепотів хтось.

А потім з’явився силует.

Не чіткий.
Не повний.
Але безпомилковий.

Віолета.

Вона була нижче рівня камер, але її рух читався: рука, плече, нахил голови. І головне — жодної паніки. Ні ривків. Ні хаосу. Просто… присутність.

Олексій завмер.

Не сів.
Не сперся.
Просто зупинився, ніби хтось вимкнув у ньому рух.

— Жива… — видихнув він. І це було не слово. Це було повернення повітря.

А Сергій…

Сергій сміявся.

Тихо. Коротко. Нервово, але з чимось схожим на полегшення.

— Я ж казав, — сказав він, не відводячи погляду від екрана. — Вона не з тих, хто зникає.

— Ти що, з глузду з’їхав?! — хтось рявкнув на нього.

— Ні, — відповів Сергій, все ще усміхаючись. — Я просто бачу, що проєкт ще не закінчився.

— Та який, до чорта, проєкт?! — крикнув інший. — Вона там кров’ю стікає!

— Саме тому, — Сергій нарешті обернувся, — і не можна зараз туди лізти.

Це знову підірвало всіх.

— Проектори! — закричали з різних боків. — Несемо проектори! Світло!

Люди рвонули з місць. Хтось перечепився. Хтось схопив не те. Хтось уже біг коридором, навіть не питаючи дозволу.
Система, яка два дні вичікувала, раптом ожила.

А Олексій стояв.

Дивився на екран.
На пісок, що підіймався вгору.
На силует, який не благав і не ховався.

І тільки тепер він до кінця зрозумів:
вона не подавала сигнал «рятуйте».

Вона сказала їм одне:

Я тут. І я витримала. Тепер ваша черга.

…Олексій дивився, як силует Віолети чітко вирізався на фоні світла.

Вона показала два пальці.
Спокійно. Без пафосу.

Потім — короткий рух рукою.
Не прощання.
Не прохання.

Типу: ну ви й бездарі.

І зникла.

Пісок перестав підійматись.
Об’єктиви очистились.
Кадр став порожнім.

— Стоп… — хтось не зрозумів. — А де вона?

Олексій нічого не відповів. Він ще секунду дивився в екран, ніби силует міг повернутись, якщо просто почекати трохи довше.

Не повернувся.

Він різко видихнув. Не полегшення — фокус.

Вона думає, що про неї забули, пройшло в голові.
Думає, що всі розвернулись, посварились і списали її як збій.

І, гірше за все, з її боку це виглядало логічно.

Він ще раз перевів погляд по камерах.
Сектори. Кути. Мертві зони.

Порожньо.

— Вона пішла з поля, — сказав хтось позаду. — Ми її втратили.

— Ні, — тихо відповів Олексій. — Вона пішла сама.

Він потер обличчя долонею, відчув, як пальці тремтять, і змусив себе зупинитись. Паніка — потім. Зараз — думати.

Добре.
Якби я був на її місці…

Він пригадав рух руки.
Не хаотичний.
Не випадковий.

Це не «я зникла».
Це «я не тут, де ви дивитесь».

— Світло, — сказав він різко. — Не зверху. Знизу. Бокове.

— Що? — не зрозуміли одразу.

— Проектори вниз, під кут. Вона знає, де мертві зони. Вона хоче, щоб ми їх побачили.

Сергій нарешті перестав усміхатись.
— Ти думаєш, вона грається?

Олексій подивився на нього холодно.
— Ні. Я думаю, вона перевіряє, чи ми здатні думати, а не просто дивитись у монітори.

Він уже бачив це чітко:
Віолета не тікала.
Не ховалась.

Вона змінила правила огляду.

— Якщо ми зараз підемо стандартно, — сказав він, — ми її не знайдемо.
Якщо ми підемо так, як вона очікує — вона з’явиться знову.

Він ковтнув.
— Бо їй треба знати одне:
чи вона тут одна,
чи ми все ж таки здатні дотягнутись до неї без контрактів, штрафів і брехні.

Олексій випрямився.
— Працюємо. Тихо. Без команд зверху.
І… — він затримав подих. — Без Сергієвих сценаріїв.

На секунду стало дуже тихо.

І саме в цій тиші всі зрозуміли:
тепер не вона в ямі.

Тепер вони проходять перевірку.