Вичікують.

підлогу, там був нормальний рівний шмат металу, який впав з гори, з однієї сторони обшивка з іншої метал, рівна, гдадка, чимось схожа на біту. Вона чомусь усміхнулась. Чомусь їй стало легше, і вона взяла це в руку

…Світло ліхтарика ковзнуло вище — і вона побачила простір камер.
Не самі камери, а їхній сектор. Кут огляду. Лінзи, сховані в тіні.

І тут спрацював датчик руху.

Тонко. Майже непомітно.
Але вона це відчула — як ледь помітну зміну повітря.

Віолета повільно підняла вільну руку — ту саму, якою жбурляла пісок — і помахала. Не різко. Не демонстративно. Просто: я тут.

— Ну от, — тихо сказала вона. — Будете знати.

Вона усміхнулась.
Справжньо. Не зло.

Потім склала пальці у знак миру. Два. Спокійно.
Як крапка, а не як жест примирення.

А далі — автоматично, майже машинально — зробила губи. Ті самі, які колись робили подіумні моделі, для яких вона проєктувала інтер’єри: трохи іронії, трохи гри, трохи «ви не головні». Навіть ніс зморщила — швидко, як спогад.

— Та ну вас, — прошепотіла.

І в цей момент вона впіймала себе на тому, що їй смішно.
Не від ситуації. Від власної реакції.

Вона опустила руку, перевела погляд на підлогу.

Там лежав шмат металу.

Нормальний.
Рівний.
Важкий.

Він явно впав зверху. Відламався. З однієї сторони — обшивка, подряпана, здирана. З іншої — чистий метал. Гладкий. Холодний. Рівний.
Чимось схожий на біту.

Віолета завмерла на секунду.
А потім усміхнулась.

Вона не знала, чому.
Просто стало легше.

Наче світ раптом перестав бути повністю проти неї.
Наче з’явився елемент, який можна тримати в руці.

Вона нахилилась і взяла метал.
Вага була правильною. Баланс — неідеальний, але зрозумілий. Предмет відчувався… реальним. Не концептом. Не метафорою.

— Ну що ж, — сказала вона тихо, перекочуючи його в долоні. — Домовились.

Вона знову глянула вгору, у бік камер.
Без виклику. Без страху.

— Ви бачите, що я жива, — сказала вона. — А я тепер бачу, що я не порожня.

І з металом у руці, з притиснутою раною, з темрявою, яка вже не лякала,
Віолета вперше відчула не контроль.

Опору.

І це змінювало правила.

…Вона не могла зрозуміти, чому досі ніхто не відреагував.

Серйозно.
Людина впала згори. Не оступилась. Не зникла з радарів. А впала — з камерами, датчиками, сигналами руху.
Часто вони взагалі бачать падаючих людей?
Чи це в них уже в статистиці як «шум»?

Кров не зупинялась.

Вона глянула на руку — тканина вже не тримала. Струйка повільно, вперто текла вниз по шиї, по коміру. Не драматично. Гірше. Буденно.

— Та б***ь… — вирвалось у неї. Зло. Без адресата.

Вона зрозуміла це одразу:
зарано встала.
Поспішила.
Подумала, що вже тримає.

Занадто оптимістично для людини з пробитою головою і мінусом допомоги.

Віолета повільно опустилась назад. Не лягла — сіла. Притиснулась спиною до холодної поверхні. Світ на секунду хитнувся, але не поплив. Добре. Значить, ще тут.

Вона обхопила руками той шмат металу.
Не як зброю.
Як опору.

Метал був холодний, важкий, справжній. Він не обіцяв. Не заспокоював. Просто був. І цього вистачало.

Вона притисла його до грудей, схилила голову, наскільки дозволяв біль, і видихнула.

— Добре… — прошепотіла вона. — Значить, сидимо.

Вона слухала себе. Дихання. Серце. Ритм.
Відмічала прості речі:
не нудить — добре;
руки слухаються — добре;
думки рівні — значить, ще не пливе.

А те, що ніхто не прийшов, починало набувати іншого значення.

Не «забули».
Не «не помітили».

Вичікують.

І ця думка чомусь не злякала.

Вона сильніше обійняла свою металеву, незграбну, але чесну захисну палицю й усміхнулась куточком рота.

— Ну давайте, — тихо сказала вона в темряву. — Я нікуди не біжу. Ви ж бачите.

І в цій позі — з кров’ю, з металом, з тишею, яка вже не тиснула —
Віолета вперше відчула не слабкість.

Готовність чекати довше, ніж вони розраховували.