З’явився напрямок.

…— Блін, — тихо, але з відчуттям сказала Віолета.

Ліхтарик тремтів у руці не від страху — від адреналіну. Світло різало темряву вузьким конусом. Приміщення було знайоме. Занадто. Ті ж стіни, та ж форма, ті ж зламані лінії підлоги. Саме тут вони впали тоді разом з Олексієм.

Тільки одного не було.

Табличок.

Ні тих глиняних, ні металевих, ні будь-яких маркерів. Місця, де вони стояли, були чисті. Не зламані. Не зрушені. Ніби їх ніколи й не існувало.

— Клас, — пробурмотіла вона. — Просто супер.

Вона провела світлом по стінах, по кутках, по підлозі. Нічого нового. І нічого старого. Простір виглядав так, ніби хтось акуратно прибрав сліди, але не став змінювати саму кімнату.

Віолета піднесла руку до потилиці. Пальці стали вологими. Кров. Не струмок, але й не подряпина.

— От завтик… — злісно видихнула вона.

Аптечки не було. Звісно.
Вона навіть хмикнула — без гумору.

— Ну звичайно. Рюкзак є, ліхтарик є, а бинта нема. Молодець.

Вона озирнулась, шукаючи хоч щось: тканину, ремінь, будь-яку фігню. Очі чіплялись за деталі, але жодна не була корисною. Все або тверде, або брудне, або занадто старе, щоб торкатись рани.

Вона зняла куртку. Повільно. Стисла зуби.
Розірвала внутрішній шов підкладки — різко, ривком. Матеріал тріснув із неприємним звуком.

— Пробач, — сказала вона куртці, ніби тій було не байдуже.

Скрутила тканину, притисла до потилиці. Заболіло гостріше, але це було добре. Біль означав, що вона тут.

Вона присіла, сперлась спиною до холодної поверхні, закрила очі на секунду. Рівно вдихнула. Видихнула.

— Добре, — сказала вона вголос. — План.

Голос лунав глухо, але не губився. Значить, простір не бездонний.

— Перше: не втрачати кров. Друге: не бігати. Третє: не чекати.

Вона відкрила очі й знову підняла ліхтарик. Світло ковзнуло по підлозі — і раптом зупинилось.

Сліди.

Не її.
Старі. Засохлі. Ледь помітні, але регулярні.

Віолета нахилилась ближче.

— Ага… — тихо сказала вона.

Хтось тут був.
І хтось вийшов.

Вона повільно підвелася. Голова ще гуділа, але трималась.
Ліхтарик упевненіше ліг у руку.

— Ну що ж, — сказала вона темряві. — Якщо ви думали, що я просто посиджу й подумаю про життя… то ви мене погано знаєте.

І вона пішла за слідами.

…Сліди привели її просто в нікуди.

У стіну.

Віолета зупинилась, підійшла ближче і провела долонею по поверхні.
Пориста. Рівна. Холодна.
Жодного прогину. Жодної щілини. Навіть мікротріщини — нічого.

— Серйозно?.. — видихнула вона.

Саме тут сліди й обривались.
І їх би, можливо, взагалі не було видно, якби не земля — тонкий шар, що насипався зверху. Ніби хтось спеціально не прибирав до кінця. Або не встиг. Або не вважав за потрібне.

Вона сіла навпроти стіни, повільно, обережно.
Кров не зупинялась. Уже не текла, але вперто сочилась, тепла, липка. Вона сильніше притисла тканину до потилиці й відчула, як у пальцях з’являється легке тремтіння.

— Ну давай, — тихо сказала вона собі. — Тільки без дурниць.

Віолета підняла очі вгору.
Туди, де була діра.
Туди, де ще зовсім недавно вона бачила зорі.

І в цю мить вона зрозуміла:
її точно не бачать.

Не тому, що не дивляться.
А тому, що не можуть.

На рівні камер повітря було… іншим.
Викривленим. Ніби гаряче над асфальтом, тільки без тепла. Лінії ламались, світло поводилось дивно, наче щось його фільтрувало.

— Так от воно що… — прошепотіла вона.

Енергетична сітка.
Не стіна. Не купол.
А шар, який не пропускає погляд.

Віолета повільно лягла.
Спиною на зігнуті ноги — так, як тіло саме просило. Пластичність була з нею з дитинства, і зараз це раптом стало не просто зручністю, а необхідністю. Вона зависла в цій позі, дивлячись угору, притискаючи рану, рахуючи дихання.

Раз.
Два.
Три.

Час тягнувся дивно. Не повільно — розмазано.
Вона пролежала так хвилин десять. Може, тридцять. Вона не була певна. Тут це не мало значення.

Головне — вона не втрачала свідомість.

Нарешті Віолета обережно підвелася. Ноги слухались. Голова ще гуділа, але світ не плив. Це було добре.

Вона нахилилась, зачерпнула жменю землі з підлоги. Суха, дрібна, з піском. Стисла в долоні, підняла руку й кинула вгору.

Земля полетіла…
і змінилась.

Не відбилась.
Не впала одразу.

Вона ніби пройшла крізь щось, втратила форму, розсипалась не вниз, а вбік, немов її відштовхнули повітрям.

Віолета завмерла.

— Ага… — дуже тихо сказала вона.

Вона взяла ще одну жменю. Кинула.
Те саме.

На рівні невидимої межі земля поводилась інакше. Світ не дозволяв їй бути просто землею.

Віолета опустила руку й повільно усміхнулась.
Без радості. Без тріумфу.

— Значить, ви мене не бачите, — сказала вона в порожнечу. — Але я вас — вже трохи.

І вперше з моменту падіння в неї з’явилось не питання.

З’явився напрямок.