Де її перестали бачити.

Коли всі розійшлися, Алексій не пішов одразу.

Він почекав. Спеціально.
Доки в контейнері стихли кроки, доки замовкли голоси, доки Сергій залишився сам — удаючи, що знову щось перевіряє.

— Ти збрехав, — сказав Алексій.

Без крику.
Без агресії.
Це було не звинувачення — факт.

Сергій навіть не обернувся.
— Уже всі все сказали.

— Ні, — Алексій підійшов ближче. — Не все.
Те відчуття… що ти щось недоговорив — воно нікуди не поділося.

Пауза.

— Скажи правду, — тихо додав він. — Хоч зараз.

Сергій нарешті повернувся. Подивився прямо. Вперше без захисту, але й без каяття.

— Там був штраф, — сказав він.

Алексій не одразу зрозумів.
— Який ще штраф?

— За розірвання контракту.
Два мільйони.

Повітря в кімнаті ніби стало густішим.

— Два… лями? — Алексій навіть не підвищив голос. Просто не повірив.

Сергій знизав плечима.
— Юридично чисто. Пункт дрібним шрифтом. «Компенсація за втрату операційної цілісності проєкту».

Алексій зробив крок назад.
— Це… це для неї непідйомно.

— Я знаю, — спокійно відповів Сергій.

— То навіщо ти весь цей цирк про «вибір»?! — у голосі Алексея з’явилась лють. — Навіщо принижувати її в очах інших? Робити вигляд, що вона сама захотіла?!

Сергій знову знизав плечима. Цього разу повільніше.
— Бо інакше вона виглядала б жертвою.

— А так вона ким виглядає?! — Алексій різко підняв голос. — Самогубицею? Психованою? Людиною, яка «не витримала»?!

Сергій мовчав.

— Ти просто зняв із себе відповідальність, — сказав Алексій. — От і все.
Зручно: вона сама. Не штраф, не тиск, не контракт.

— Вона знала, — тихо відповів Сергій. — Я попереджав.

— Попереджав?! — Алексій гірко всміхнувся. — Ти знаєш, що таке «два мільйони» для людини, яка просто хотіла піти додому?

Сергій опустив очі.
— Саме тому вона повернулась.

— Ні, — Алексій похитав головою. — Вона повернулась, бо їй не залишили вибору.
А ти тепер робиш вигляд, що це була її воля.

Тиша повисла важка. Справжня. Без метафор.

— Вона не дозволила виглядати слабкою, — сказав Сергій нарешті. — Навіть зараз.

— Не прикривайся нею, — холодно відповів Алексій. — Вона не для того пішла туди, щоб ти виглядав чистим.

Сергій більше нічого не сказав.

Алексій вийшов, не грюкнувши дверима.

І вже в коридорі він зрозумів найгірше:
вона знала про штраф ще в готелі.
Знала — і все одно повернулась.

Не як «героїня».
А як людина, якій перекрили всі інші виходи.

І тепер питання було не в тому, чому вона це зробила.

А в тому, хто відповість за те, що її туди загнали.

Віолета відкрила очі.

Перше, що прийшло — занадто тихо.
Друге — занадто довго.

Голова боліла тупо, важко, ніби її вдарили не раз, а об щось нерухоме і безжальне. Вона спробувала поворухнутись — вийшло не одразу. Потилиця нила. Значить, вдарилась. Серйозно.

Вона лежала на боці. Земля холодна, волога. Пахла глиною й металом.

Світло.

Єдине світло було зверху. Маленьке. Кругле. Отвір. Діра в горі, з якої вона впала.

Віолета довго дивилась туди.

Ніхто не нахилявся.
Ніхто не кричав.
Жодних силуетів. Жодних ліхтарів.

Порожньо.

І тоді вона зрозуміла.

Її кинули.

Не «так вийшло».
Не «ми не встигли».
А отак — просто… залишили.

Свої ж.

Вона видихнула. Коротко. Без сліз.

— Ну і добре, — прошепотіла сама собі.

Можливо, вони подумали, що вона послала всіх.
Можливо — що з’їхала.
Можливо — що зробила це навмисно, щоб щось довести.

Так навіть краще.

Не треба пояснювати.
Не треба повертатись у їхні версії подій.

Вона спробувала сісти. Вийшло з другого разу. Перед очима попливло, але швидко відпустило. Значить, жива. Значить, працює.

І саме в цю мить вона зрозуміла головне.

Світла немає.

Те, що вона бачила, — не світло.
Це була дірка.
Денне небо, яке повільно тьмяніло.

А тут, внизу, нічого не світилось. Ні ламп. Ні індикаторів. Ні того “ритму”, який їй обіцяли.

Темрява не впала одразу.
Вона поверталась.

Повільно, як приплив.
Як реальність.

Віолета опустила руку і намацала холодний метал. Край. Плита. Щось технічне, але мертве. Обладнання було — але вимкнене. Не аварійно. А просто… ніби про нього забули.

— Клас, — сказала вона вголос. Голос прозвучав хрипко. — Просто ідеально.

Світло зверху ще трималось. Маленьке, далеке. Але вона вже знала: воно не допоможе.

Вона не чекала.

Не кричала.
Не махала руками.

Вона повільно перевірила кишені. Телефон — мертвий. Жодної смуги. Жодної відповіді. Павербанку не було. Вона не взяла його з собою вниз. Звісно.

Ліхтарика теж не було. Він залишився в рюкзаку. Вгорі.

— Добре, — сказала вона собі. — Значить, по-чесному.

Темрява нарешті дійшла. Не різко. А остаточно.

І в цій темряві Віолета зрозуміла ще одну річ:

Вони думали, що вона пішла туди, кудись.
А насправді вона просто залишилась там, де її перестали бачити.

І тепер питання було не в тому, чи знайдуть її.

А в тому,
чи захоче вона, щоб її знайшли.