Поставили перед вибором

До вечора другого дня мовчання стало неприйнятним.

Алексей перший перестав його берегти.

Він зайшов до технічного контейнера без стуку. Сергій сидів над планшетом, але не працював — екран був темний. Це було помітно одразу: людина, яка завжди рахує, тепер просто сиділа.

— Ти щось зробиш? — спитав Алексей.

Не агресивно.
Холодно.

Сергій не підвів голови.
— Ми чекаємо даних.

— Ні, — сказав Алексей і зробив крок уперед. — Ми чекаємо тебе.

Сергій повільно підняв очі.
— Ти переходиш межу.

— Межі закінчились учора, — відповів Алексей. — Разом із нею.

У приміщенні стало тісно. Хтось із інших — мовчки, але дуже явно — залишився всередині. Ніхто не вийшов. Це було голосування без слів.

— Вона не мала тут бути, — нарешті сказав Сергій. — Це була помилка.

— Ні, — заперечив хтось іззаду. — Помилка — це думати, що вона не зрозуміє, що саме ти робиш.

Сергій стиснув щелепу.
— Ви нічого не розумієте.

— Тоді поясни, — різко кинув Алексей. — Бо поки що виглядає так, ніби вона пішла від тебе, а не в яму.

Це вдарило.

Не гучно.
Точно.

І в цей момент Алексей упіймав думку, яка раніше була лише відчуттям.

Жест.

Він був не для всіх.
Не для камер.
Не для керівництва.

Він був спрямований.

Алексей згадав погляд Віолети. Не злий. Не панічний.
Вимірюючий.

Вона дивилась на Сергія не як на загрозу.
А як на того, хто знав більше, ніж казав.

— Вона показала це тобі, — сказав Алексей вголос. І сам здивувався, наскільки це прозвучало очевидно. — Не нам. Не системі. Тобі.

У кімнаті запала тиша.

Хтось повільно кивнув.
— Я теж це бачив.

— Вона навіть не дивилась на інших, — додав інший. — Наче нас уже не було.

Сергій відвернувся.

І саме це стало відповіддю.

— Ти щось приховав, — сказав Алексей. Тепер уже жорстко. — Не документи. Не формулювання. Сенс.

— Я нічого не винен, — відповів Сергій. Але голос уже не тримав конструкцію. — Вона знала, на що йде.

— Ні, — тихо сказали ззаду. — Вона знала, хто саме її туди веде.

Сергій замкнувся остаточно.

Він більше не пояснював. Не виправдовувався. Він перейшов у режим внутрішньої оборони — найгірший для людини, яка звикла керувати.

Алексей дивився на нього і вперше зрозумів:
Сергій боявся не того, що сталося з Віолетою.

Він боявся, що вона встигла щось зрозуміти до падіння.

— Вона не повернеться, доки ми не зрозуміємо, чому, — сказав Алексей.

— А якщо не зрозуміємо? — спитав хтось.

Алексей не відвів погляду від Сергія.
— Тоді повернеться не вона.

— Ти дьявол! — голос Олексія зірвався різко, аж сам він цього не очікував. — Вона була в готелі. Вона мала повернутись додому. Додому, розумієш?!

Він зробив крок до Сергія. Потім ще один. Люди почали підтягуватись — не з цікавості, з інстинкту. Коли хтось кричить так, це означає: щось зламалось остаточно.

— Що могло її повернути назад?! — Алексей майже кричав. — Хто її туди знову втягнув?!

Сергій стояв трохи осторонь. Не в центрі. Не під світлом. Як людина, яка заздалегідь вирішила не бути частиною сцени.

— Ніхто її не повертав, — сказав він спокійно. Занадто спокійно. — Вона повернулась сама.

Це не зняло напругу. Це її загострило.

— Не бреши, — прошепотів хтось. — Вона не така.

— Вона саме така, — відповів Сергій, не підвищуючи голосу. — Просто ви звикли бачити іншу версію.

Олексій різко зупинився.
— Я бачив її перед тим. Вона була… втомлена. Зла. Але вільна. Вона їхала додому.

— Саме тому й повернулась, — сказав Сергій.

Усі подивились на нього.

— Коли людина думає, що все позаду, — продовжив він, дивлячись не на них, а кудись повз, — вона починає бачити те, що пропустила. Іноді — помилки. Іноді — брехню. Іноді — дірку, яку ніхто не закрив.

— Ти говориш загадками, — сказав Алексей. — Говори нормально.

Сергій нарешті подивився на нього. Погляд був рівний. Порожній.
— Вона зрозуміла, що проєкт не завершений. Не на папері. В структурі.

— Який ще проєкт?! — не витримав хтось із інших. — Його ж не існує!

Сергій ледь усміхнувся.
— Саме тому він небезпечний.

Тиша знову зібралась, щільна, як пил у повітрі.

— Вона побачила те, що ми всі обходили, — сказав він тихо. — Що я… бачив давно.

Олексій стис кулаки.
— І що ж?

Сергій відповів не одразу.
— Що вона — не спостерігач.

Пауза.

— Вона — вузол.

Це слово ніби повисло між ними. Ніхто не знав, що з ним робити.

— І коли вона це зрозуміла, — додав Сергій, — повертатись додому вже не мало сенсу.

Олексій відчув холод під шкірою.
— Ти це знав, — сказав він. — І нічого не сказав.

Сергій не заперечив.

— Я не міг, — відповів він. — Бо якби сказав — вибору б не було.

І вперше за весь час хтось вимовив те, що висіло в повітрі від самого початку:

— А тепер він є?

Сергій повільно кивнув.
— Тепер — так.

І це прозвучало не як полегшення.
А як вирок.

— В чому, б*ь, суть проєкту?** — Олексій різко викинув фразу, навіть не підвищуючи голосу. Від цього вона прозвучала ще гірше. — Просвіти нас. Бо зараз виглядає так, ніби ти щось приховуєш.

Сергій стояв біля столу, сперся руками. Не дивився ні на кого.

— Вона працювала по контракту з тобою, — продовжив Олексій. — Не з «системою», не з абстракцією. З тобою.
Що їй сказали? Що такого можна почути, щоб людина замість дому поїхала назад і зробила це?