Віолети немає

Нагорі спершу не сталося нічого.

Це було найгірше.

Камери працювали. Датчики показували стабільність. Світло в ямі повернулося до штатного режиму — без сплесків, без аномалій. В журналах подій — чисто. Падіння зафіксоване. Контакт втрачено. Статус: невизначений.

Сергій стояв на краю довше за всіх.

Він не рухався. Не тому, що був у шоці — навпаки. Він перевіряв себе. Переконувався, що все ще контролює ситуацію.

Жест…
Він пам’ятав його дуже чітко.

Не як образу.
Як відмову від гри.

Самовпевнений військовий геолог, людина, яка звикла працювати з розломами, шарами, прогнозами, Сергій ніколи не вірив у імпульсивні дії. Все мало причину. Все — структуру.

— Вона зламалась, — сказав він уперше за годину. Спокійно. Технічно. — Психологічний зрив. Це очікувано при тривалому тиску.

Ніхто не заперечив одразу.
І це його дратувало.

— Вона не зламалась, — тихо сказав Алексей.

Сергій повернувся до нього різко.
— Ти був ближче? Бачив показники? Чув розмови?

— Я бачив її, — відповів Алексей. — До цього.

І замовк.

Алексей узагалі говорив мало того дня. Він допомагав, виконував накази, носив обладнання, перевіряв записи. Але в ньому щось зсунулося.

Закоханість у Віолету була не романтичною. Не «хочу володіти». Вона була схожа на повагу до людини, яка не прикидається. І коли вона зробила той жест — холодний, рівний, остаточний — Алексей зрозумів:
він не був свідком зриву.
Він був свідком рішення.

— Вона не кричала, — сказав він пізніше, уже в контейнері зв’язку. — Не вагалась. Не дивилась, чи її зупинять. Люди так не падають, коли ламаються.

— Люди взагалі так не падають, — сухо відрізав Сергій.

Інші…
Інші реагували повільніше.

Хтось сміявся нервово. Хтось дзвонив керівництву, намагаючись сформулювати доповідь без слів «провал» і «відповідальність». Хтось почав перевіряти договори, шукаючи, де саме було перекладено ризики.

Найдивніше — з’явилось відчуття, що об’єкт став… порожнім.

Яма більше не тягнула погляд. Не провокувала страх. Вона стала просто отвором у ґрунті. Ніби те, що робило її важливою, пішло разом із Віолетою.

Уночі ніхто не спав нормально.

Сергію снилися карти. Геологічні. Чіткі. Але всі вони обривалися в одному місці — не тріщиною, а білою плямою, де не було даних.

Алексей прокинувся від думки, що Віолета зробила єдине чесне, що тут можна було зробити.

Не втекти.
Не погодитись.
Не боротись.

Вийти з ролі.

На ранок минула доба.

І тоді система вперше дала збій.

Не технічний.
Людський.

Хтось сказав уголос:
— А що, якщо вона там… не одна?

Сергій різко підвів голову.
— Не фантазуй.

Але це слово — там — повисло в повітрі.

Бо тепер усі розуміли:
поки Віолети немає, проєкт завис.
А коли вона повернеться — якщо повернеться — він уже не буде тим самим.

І вперше за весь час
Сергій відчув не страх.

А втрату ініціативи.