Рішення про неї вже прийняті.

Вона виспалась у ліжку. Формально. Тіло лежало, дихало рівно, серце тримало ритм. Але це була лише ілюзія сну.

Їй снилося біле обличчя. Без очей у звичному сенсі — радше з порожнинами, які не дивляться, а присутні. І вона вже сама розуміла: те, що вона бачила там, і те, що тепер сниться, — не одне й те саме.
Риси змінювались.

Не страшніше.
Не м’якше.
Просто інакше.

Не те, що лякає.
Те, що переписує.

Вона прокинулась і довго дивилась у стелю. Білу. З тріщинкою біля вентиляції. Реальну. Єдину надійну точку в цій кімнаті.

Телефон задзвонив різко. Без попередження.
Керівник.

— Ну так от, — сказав він діловим тоном, ніби вони говорили про оренду офісу. — Я ж обіцяв. Читаю.

Вона не перебивала.

Він зачитував умови: заселення, вартість проживання, часові рамки перебування, відповідальність сторін. Все звучало стерильно. Юридично чисто. Аж надто.

— …час перебування — до завершення договору або до завершення проєкту, — продовжив він. — Результат… формулювання розмите, так. Але це нормально для дослідницьких угод.

Віола стисла пальці на простирадлі.
— Якого проєкту? — спокійно спитала вона.

Пауза. Дуже коротка.
— Того, що ще не має назви.

— Тобто проєкту немає, — сказала вона. — А договір є.

— Формально — так.

Вона повільно сіла.
— А ви взагалі чому це підписали?

Мовчання затягнулось. Не технічне. Людське.

— І чому, — додала вона, дивлячись у стіну, — мені нічого не сказали?

З іншого боку нарешті зітхнули.
— Бо це не виглядало як вибір.

Віола усміхнулась. Коротко. Без радості.
— Для кого?

Він не відповів одразу.
— Сергій наполягав, — сказав він нарешті. — Сказав, що ти погодишся, навіть якщо скажеш «ні».

Вона заплющила очі. І знову побачила те біле обличчя. Але тепер воно не дивилось. Воно чекало.

— Ви розумієте, — повільно сказала вона, — що це звучить як змова?

— Я розумію, — відповіли їй. — Але це оформлено як логістика.

Вона відклала телефон, не попрощавшись.

Кімната була тиха. Занадто тиха для готелю.

І в цій тиші Віола вперше чітко усвідомила:
її не втримували штрафом.
Не грошима.
Не умовами.

Її втримували тим, що рішення про неї вже прийняті.

А сон, який їй снився, був не попередженням.
Він був… адаптацією.

Віолета ще раз усе прокрутила. Повільно. Без істерики. Без надії, що щось «само вирішиться».

Ну раз її в це втягують насильно — значить, так тому і бути.
Проєкт треба закінчити.
І не «колись», не «по процедурі».

Сьогодні.
Завтра.
Чим швидше — тим краще.

Вона встала, одягла спортивний костюм — той, у якому зручно рухатись, а не виглядати. Малий рюкзак. Без зайвого. Печиво. Дві пляшки води. Не для комфорту — для функції.

Спустилась униз. У ресторані взяла якбук і пару пундиків — гаряче, просте, без роздумів. У магазинчику поруч — сухе м’ясо, чіпси. Ліхтарик. Батарейки. Нічого героїчного. Нічого «на всяк випадок». Тільки те, що реально може знадобитись.

Поки чекала таксі, ще один пункт: павербанк. Заряджений. Повністю.
Контроль — це коли телефон не сідає в найгірший момент.

Вона вийшла надвір і зупинилась. Подивилась у небо. Воно було чисте, майже байдужо-красиве. І в цю секунду вона чітко подумала: або вона з цим розбереться, або її доля і так була одноманітна — робота, контракти, чужі рішення, акуратні клітки.

А так — буде двіж.
І вона в ньому.

Таксі засигналило. Коротко. Терпляче. Вона сіла, зачинила двері, і машина рушила.

Вони їхали лісом.

Дерева стояли щільно, темні, ще вологі після нічної прохолоди. Світло пробивалось між стовбурами нерівними смугами. Десь туман ще тримався в низинах, мов тонка плівка, яку ось-ось зірве сонце. Дорога звивалась, асфальт змінювався на ґрунт, ґрунт — на щось, що більше нагадувало службовий проїзд, ніж трасу.

Віолета дивилась у вікно і відчувала дивну суміш. Вона злилась. На керівника. На Сергія. На себе — за те, що дозволила.
І водночас… насолоджувалась.

Ліс був живий. Не загрозливий. Не романтичний. Просто реальний. Він не брехав. Він не обіцяв. Він був.

З кожним кілометром, з кожною хвилиною, чим ближче вони під’їжджали, тим чіткіше в її голові оформлювався план.
І тим очевидніше він ставав… дурним.

Без дозволів.
Без погоджень.
Без сценарію «як правильно».

Але це вже не мало значення.

Вона все вирішила ще тоді, коли склала печиво в рюкзак і не взяла нічого «про всяк випадок».
Це не був похід за відповідями.
Це був рух до точки, де або щось закінчиться, або почнеться по-справжньому.

Таксі пригальмувало.

Віолета не злякалась.
Вона була готова.

Бо найнебезпечніші рішення — це ті, які приймають спокійно.

Ох, не чекали вони цього.

Ніхто.

Віолета вийшла з таксі ще до того, як хтось встиг щось сказати. Рюкзак на плечі. Спокійна хода. Ні ривків, ні сумнівів. Вона пройшла повз Олексія, навіть не глянувши — не з образи, з концентрації. Повз Сергія. І саме це було найгірше: він не встиг прочитати її.

Вона пішла просто до ями.

Камери ще працювали. Тиша стояла густа, як перед грозою. Хтось уже відкрив рот, щоб крикнути, але запізно — такі речі завжди стаються на півсекунди раніше за реакцію.

Віолета зупинилась на краю.

І раптом — розвернулась.
Стала до ями спиною.

Оглянула всіх. Повільно. Злим, холодним поглядом. Не паніка. Не істерику. Це був погляд людини, яка повертає собі авторство.

Вона подивилась прямо на Сергія.

Підняла руку.
Показала середній палець.

Чітко. Без емоцій. Як підпис.

Потім склала руки на грудях.
Заплющила очі.