Саме тому ви тут.

Він дивився їй услід. Віола вже говорила з кимось телефоном, коротко, по-діловому, ніби вирішувала звичайну логістику: заїзд у готель, час, без деталей. Її чемно намагались повернути — не наполягаючи, не тягнучи за рукав. Просто так, як повертають людей, які ще не зрозуміли, що рішення вже не їхнє.

Вона слухала, кивала, навіть усміхалась. Але не поверталась.

Сергій підійшов непомітно. Став поруч, не порушуючи дистанції. Дивився на Віолу з легкою усмішкою — не іронічною, не насмішкуватою. Швидше… знаючою.

— Повернеться, — сказав він тихо, ніби констатуючи погоду. — Не сьогодні.

Я не відповів.

Сергій перевів погляд на мене. І в цю мить щось змінилось. Зникла роль. Зник тон дослідника. Переді мною стояла людина, яка не збиралась нічого приховувати.

— Тепер про вас, — сказав він.

Без вступів. Без «можливо». Без «я думаю».

— Ви тут не випадково. І не тому, що вам цікаво.
Коротка пауза.
— Ви тут, бо ви не відводите погляд, коли реальність перестає бути зручною.

Він говорив чітко, майже сухо. Ніби зачитував уже готове резюме.

— Ви не шукаєте віри. Ви не шукаєте сенсу. Ви шукаєте структуру. Те, що працює, навіть якщо воно ламає картину світу.

Я відчув дивне стискання в грудях. Не страх. Швидше — впізнавання.

— Ви не романтик, — продовжив Сергій. — І не герой. Ви той, хто залишається, коли інші йдуть «жити далі».

Він глянув у бік ями, але не надовго.
— Мені не потрібні тут археологи з фантазією. Мені не потрібні військові з наказами.
Пауза.
— Мені потрібна людина, яка не почне вигадувати пояснення раніше, ніж побачить факти.

Він подивився прямо на мене.
— Ви вже помітили, що світло не реагує на рух, але реагує на присутність.

Я не відповів. І цього було достатньо.

— Ви помітили, що Віола пішла не через страх, — додав він. — А через інстинкт самозбереження ідентичності. Вона знає: якщо залишиться — перестане бути собою.

Сергій злегка нахилив голову.
— Ви ж, навпаки, стаєте собою тільки тоді, коли щось не вкладається.

Він зробив крок убік, ніби завершуючи розмову.
— Саме тому ви тут.

Коротка пауза.

— І саме тому, — додав він, — я знаю про вас більше, ніж будь-хто інший. Бо ви залишаєте сліди не в словах. А в рішеннях.

Десь позаду знову клацнув кейс. Хтось тихо назвав координати. Світло внизу не змінилось.

Сергій подивився туди ще раз.
— У вас буде вибір. Але не зараз.

Він рушив у бік людей у чорному.

А я залишився стояти, розуміючи:
мене не запросили.
Мене вже включили.