Я їду

Сергій уважно на нас глянув. Не як викладач. Як людина, яка вже прийняла рішення.

— Годі, — сказав він. — В мене немає відповіді.

Це прозвучало дивно заспокійливо. Не як поразка, а як межа, за яку він свідомо не йшов.

— Я просто вже знаю одне, — продовжив Сергій. — Шумери писали про богів. Але це були не вони.

Олексій не став перепитувати. У цій фразі не було гіпотези. Це було спостереження.

Сергій випростався, витер долонею пил з рукава, ніби повертався до звичайного світу.
— Далі — не ми.

Він подивився вниз ще раз. Світло не змінилося. Воно не реагувало на слова. Ні на сумнів. Ні на усвідомлення.

— Спеціалісти поставлять камери, — сказав він буденно, майже сухо. — Тепловізори. Спектр. Глибину. Запис безперервний.
Коротка пауза.
— І ми побачимо, що там.

— А якщо… — почав Олексій і замовк.

Сергій навіть не обернувся.
— Якщо воно дивиться у відповідь?

Тиша. Але вже інша. Не порожня — стиснута.

— Камери не мають міфів, — додав він. — Вони не знають страху, не знають слів «бог», «чудо», «знак».
Він повільно кивнув.
— Вони просто фіксують.

Олексій раптом зрозумів, що саме це його лякає найбільше. Не те, що там є.
А те, що воно буде побачене без людської інтерпретації.

— А якщо записи зникнуть? — тихо спитав він.

Сергій усміхнувся куточком губ. Без радості.
— Тоді це означатиме, що шумери були не першими, хто дивився.

Вітер знову піднявся. Пил посипався вниз, і на мить світлові смуги ніби стали чіткішими. Не яскравішими — зосередженішими.

— Ми підемо, — сказав Сергій. — І зробимо вигляд, що нічого не відчули.

— А воно?

— А воно, — відповів він, не відводячи погляду від вирви, — зробить вигляд, що нас тут не було.

Вони відійшли від краю.

І вже на півдорозі Олексій зрозумів:
це був не перший раз, коли люди ставили камери.
Просто раніше вони називали їх інакше.

Олексій підійшов до Віоли тоді, коли всі вже трошки розійшлись: хтось говорив пошепки біля машин, хтось удавав, що перевіряє обладнання, а Сергій саме зустрів людей у чорному. Їх було небагато. Без нашивок, без зайвих жестів. Але постава…
Так не стоять цивільні.

Військові. Або щось дуже близьке до цього слова, але без офіційної назви.

Віола вловила це миттєво. Не очима — тілом. Вона раптом чітко зрозуміла просту річ: їй тут більше немає місця.
Це вже не про цікавість. Не про відкриття. І навіть не про страх.

Це про межу.

Треба повертатись. Забути. Працювати. Заробляти. Зануритись у свій вир справ, дедлайнів, рахунків, дрібних рішень. У життя, де реальність не дивиться у відповідь.

Вона вже зробила крок убік, коли відчула його позаду.

Олексій підійшов тихо. Занадто тихо, щоб це було випадково. Він не торкнувся її, але вона відчула його присутність, як відчувають тепло від стіни.

Він нахилився і прошепотів:
— Що ти про це думаєш?

Віола не відповіла одразу. Дивилась перед собою, на порожній шмат землі, ніби там було щось важливіше за яму, світло і людей у чорному.

— Я думаю, — сказала вона нарешті так само тихо, — що ми зайшли туди, де думки більше нічого не вирішують.

Олексій затамував подих.

— І ще я думаю, — додала вона, — що якщо вже тут з’явились вони…
Вона ледь кивнула у бік Сергія й темних силуетів.
— То це означає, що хтось знав раніше. І мовчав.

Вона повернула голову й подивилась на нього вперше за весь час. Без паніки. Без емоцій. Дуже зібрано.
— А знаєш, що найстрашніше?

— Що? — прошепотів Олексій.

— Що я не хочу знати більше, — сказала Віола. — Бо як тільки я захочу — назад дороги вже не буде.

Десь позаду клацнув метал. Хтось відкрив кейс. Хтось дав коротку команду, без інтонації.

Віола зробила ще один крок убік.
— Я їду, Олексію.

Він не зупинив її.

Але коли вона вже майже відійшла, він сказав:
— Воно тебе помітило.

Вона зупинилась. Лише на мить.

— Тоді, — відповіла Віола, не обертаючись, — тим більше треба йти так, ніби я цього не знаю.

І пішла.

А Олексій залишився стояти, розуміючи:
деякі рішення приймаються не тоді, коли ти кажеш «так».
А тоді, коли ти вирішуєш зробити вигляд, що цього не було.