«чому воно тут»

Вітер пройшовся краєм вирви, підхопив пил і кинув його вниз. Світло не здригнулося. Воно не реагувало. Ніби чекало.

— Бо воно не «досі тут», — тихо сказав Сергій Вікторович, ніби відповідаючи не Олексієві, а самому простору. — Воно ще тут.

Олексій повільно повернув голову.
— Це різниця?

— Колосальна. «Досі» — це випадковість. «Ще» — це стан.

Він присів біля краю, обережно торкнувся каменю. Камінь був теплий. Не від сонця. Теплий зсередини.

— Якщо це був корабель, — продовжив Сергій Вікторович, — то він не впав. Він не врізався. Він осів.
Коротка пауза.
— Як садять щось, що не можна лишати на поверхні.

— Але ж він величезний, — прошепотів Олексій. — Його мали бачити всі.

— І бачили, — кивнув Сергій Вікторович. — Просто не всі дивились однаково. Хтось побачив «богів». Хтось — «знаки». Хтось — страх. А хтось — наказ мовчати.

Світлові смуги під ними повільно змінювали ритм. Не яскравість — інтервал. Як серце, яке не б’ється, а рахує.

— Знаєш, що найгірше? — сказав він раптом.
— Те, що воно працює?

— Те, що воно не зламане. Зламані речі мовчать. А це…
Він зробив жест у бік світла.
— Це не спить. Воно на паузі.

Олексій відчув, як у горлі пересохло.
— І що могло поставити його на паузу?

Сергій Вікторович не відповів одразу. Довго дивився вниз, наче намагався впізнати знайомий силует у темряві.

— Відсутність умов, — нарешті сказав він. — Або відсутність тих, хто мав повернутися.

Тиша стала густою. Навіть вітер зник.

— Шумери писали, що боги «пішли, але залишили знаки», — тихо додав він. — Ми завжди думали, що це метафора.
Пауза.
— А якщо це інструкція?

Олексій опустив погляд знову. Тепер світло здавалося не далеким, а… уважним. Ніби між ними вже встановили дистанцію, яку можна скоротити будь-якої миті.

— Тоді питання не «чому воно тут», — сказав він.
— А?

Сергій Вікторович повільно підвівся.
— А чому воно досі нічого не робить.
Пауза.
— І що станеться, коли хтось вирішить, що час минув.