Чому воно досі тут.

Сергій Вікторович довго мовчав. Потім повільно видихнув.

— Світло під землею — це не шумерська логіка, — сказав він нарешті. — У них боги з неба. Завжди.
Пауза.
— Але шумери писали не міфи. Вони писали так, як бачили.

Олексій не перебивав.

— Якщо уявити, — продовжив Сергій Вікторович, — що щось прийшло згори. Фізичне. Реальне. Не зрозуміле.
Щось, що могло літати, світитись, мати форму, одяг, ієрархію…
Він знизав плечима.
— У них просто не було інших слів.

— Ти хочеш сказати, — обережно промовив Олексій, — що вони не поклонялись богам.

— Вони пояснювали реальність, — відповів Сергій Вікторович. — Ту, яку не могли розкласти інакше.

Він подивився на яму.
— Якщо це справді корабель…
Пауза.
— Тоді шумери могли бачити не «небесних істот», а тих, хто збирався звідси піти.

— І не всі пішли, — тихо сказав Олексій.

Сергій Вікторович не відповів одразу.
— Або не всі встигли.
Потім додав:
— Або хтось залишився, щоб закінчити роботу.

Олексій відчув, як у нього всередині щось стискається.
— Але чому тоді під землею?

— Бо коли щось ламається, — спокійно сказав Сергій Вікторович, — воно не падає красиво.
Пауза.
— Воно ховається. Або його ховають.

Він подивився на світло внизу.
— І якщо шумери описували це як богів…
Він повільно похитав головою.
— То не тому, що це були боги.
А тому, що це було більше за людину.

Олексій мовчав.

— І якщо вони намагались покинути Землю, — додав Сергій Вікторович, — то цей об’єкт не храм. Не гробниця.
Пауза.
— Це те, що мало злетіти.

Світло внизу горіло рівно.

І вперше за весь час Олексій подумав не про те, що це.
А про інше:

чому воно досі тут.