Справжня розмова починалась зараз.

Він ще тримав телефон у руці, коли почув звук двигуна.

Не той, що губиться серед інших. Рівний. Впевнений. Машина під’їжджала без поспіху, ніби знала, що тут на неї чекають. Олексій підвів голову.

Авто зупинилося трохи осторонь. Двері відчинились — і з салону вийшов власник.

Без охорони.
Без зайвих людей.
У звичайному одязі, який однаково добре пасував і місту, і горам.

Він оглянув ділянку швидким поглядом — не цікавим, не здивованим. Радше перевірочним. Камери, кабелі, люди, яма. Все це він ніби вже бачив.

— Доброго ранку, — сказав він спокійно.

Олексій кивнув.
— Доброго.

Власник підійшов ближче до краю ями, зупинився рівно там, де світло знизу було найпомітніше. Подивився вниз — довго. Надто довго для людини, яка бачить це вперше.

— Вона спить? — спитав він, не обертаючись.

Олексій напружився.
— Так. Дуже втомилась.

— Добре, — відповів той. — Нехай.

Він присів навпочіпки, провів рукою по ґрунту біля краю. Не торкнувся світла. Не зазирнув глибше. Просто відмітив.

— Ви вже дивились архіви, — сказав він раптом.

Це було не питання.

Олексій повільно видихнув.
— Так. Двадцять років тому тут була сейсміка.

Власник ледь усміхнувся.
— Була.

— І тоді ці ділянки не продавали, — додав Олексій. — Не забудовували.

— Бо не час, — відповів той так само рівно. — І не ті люди.

Він підвівся й нарешті подивився на Олексія прямо.
— Вона щось бачила.

Знову — не питання.

Олексій не відповів одразу.
Потім кивнув.
— Так.

Власник прийняв це без емоцій. Ні радості. Ні тривоги. Лише коротке, майже непомітне напруження в погляді.

— Вона єдина? — спитав він.

— Наскільки я розумію, — так.

Він знову подивився на яму.
— Значить, вікно було коротким.

Олексій відчув, як у нього холоне всередині.
— Вікно чого?

Власник не відповів одразу. Натомість дістав телефон, вимкнув його і поклав у кишеню. Потім подивився на камери.

— Їх потрібно зняти, — сказав він. — Усі.

— Навіщо? — різко спитав Олексій.

Власник перевів на нього погляд.
— Бо ви дивитесь не туди.

Повисла пауза.

— Я не прошу, — додав він спокійно. — Я пояснюю.

Олексій зціпив зуби.
— Поясніть тоді все.

Власник повільно кивнув.
— Поясню. Але не тут.
Поглянув у бік машини.
— І не при ній. Поки що.

Він знову глянув у яму — востаннє.
— Воно нікуди не дінеться, — сказав він тихо. — Воно вже дуже давно тут.

І в цей момент Олексій зрозумів:
усе, що було до цього — страх, здогадки, теорії — було лише підготовкою.

Справжня розмова починалась зараз.