Нічого на поверхню так і не вийшло.
Ніч повільно розчинилась у сірому ранку, без фіналу, без події, ніби все, що сталося, було лише довгим затриманим подихом. Камери писали, генератор бурмотів, люди куняли. А Віолетта вирубилась — просто і остаточно — на задньому сидінні машини. Голова впала на скло, плед з’їхав на підлогу. Вона вже не могла тримати ніч ні тілом, ні свідомістю.
Олексій помітив це краєм ока — і не став будити.
Йому ж, навпаки, стало цікаво.
Не цікаво з азарту. Не з бравади. А з тієї холодної, інженерної цікавості, яка приходить, коли страх уже зробив свою справу і відступив.
Він підійшов до ями.
Сонячний промінь ліг під кутом, і простір унизу знову освітився — м’яко, рівно. Світло там все ще було. Не яскраве. Не сліпуче. Але достатнє, щоб бачити.
І перше, що він зрозумів — табличок не було.
Тих самих глиняних табличок, які вони бачили разом із Віолеттою, не існувало. Жодного сліду. Жодної підставки. Ніби їх ніколи тут і не було.
Їх забрали, подумав він.
Вона їх бачила. Значить, вони були.
Олексій присів навпочіпки. З цього ракурсу простір виглядав інакше. Ті самі стіни — гладкі, дивні — тепер були на місці. Нічого не зсувалось. Нічого не відкривалось. Суцільна форма.
Він дивився довго.
І сам не знав, чого саме чекає.
Може, що стіна знову зникне.
Може, що хтось визирне.
Може, що йому помахає рукою висока, бліда постать — як жива антична статуя, з рівним обличчям і табличкою в руці.
Він уявив це — і раптом зрозумів.
Зрозумів, чому це так злякало Віолетту.
Бо якби він побачив це сам — реакція була б не кращою. Просто інша.
Він обійшов яму з іншого боку.
Те саме.
Порожньо.
Світло.
Стіни.
Ні руху.
Ні натяку.
Наче тут нічого ніколи не було.
І від цього стало не легше, а гірше.
Він випрямився і подивився на край.
Ґрунт. Каміння.
І — тридцять сантиметрів.
Всього тридцять.
— Це мало б бути глибше… — пробурмотів він сам до себе.
Такі речі не лежать так близько до поверхні.
Не чекають під тонким шаром землі.
Не виглядають так, ніби їх поклали.
Олексій відійшов від ями, дістав телефон.
Пальці рухались швидше, ніж думки.
Коли востаннє тут були землетруси?
Екран завантажувався.
А десь за його спиною, під землею, світло продовжувало горіти —
спокійно, рівно,
ніби нічого не сталося.
#540 в Фантастика
#182 в Наукова фантастика
#5677 в Любовні романи
#1394 в Любовне фентезі
Відредаговано: 02.02.2026