Можна побачити.

Вона заговорила тихо, ніби боялась, що слова можуть зламати те, що ще трималось.

— Воно… високе. Дуже. Схоже на людину. Але не людина, — Віолетта ковтнула повітря. — Одяг не з тканини. Наче з золота. Не блискучого, а… як нитки з золота, вплетені у форму. Туніка. Або щось подібне.

Олексій не перебивав. Він навіть не кивнув — просто слухав.

— Обличчя… — вона заплющила очі, ніби так було легше згадувати. — Людське. Але не зовсім. Пам’ятаєш античні скульптури? Ідеальні, рівні, без дрібних асиметрій. От так. Наче жива скульптура. Наче хтось узяв ідею людини і довів її до кінця.

Вона нервово провела пальцями по пледу.
— І це були не стіни. Те, що я бачила. Це не матеріал. Не поверхня.
Пауза.
— Вона… просто стала прозорою на якийсь час. Наче дозволила побачити.

Олексій відчув, як у нього стискається щелепа.

— Він… вона… воно дивилось на мене, — продовжила Віолетта. — Не злісно. Не загрозливо. Просто… вивчало.
Вона різко відкрила очі й подивилась на нього.
— І знаєш що найгірше? Воно було так само здивоване, як і я. Або він. Або воно. Я не знаю.

Її голос затремтів, але сльози більше не йшли.
— Я не розумію, що це означає. Я не розумію, хто це. І чому я це бачила.

Вона опустила голову.
— Я така розгублена, Олексію.

Він повільно видихнув. Те, що вона сказала, не звучало як фантазія. Не звучало як паніка. Це було занадто послідовно, занадто конкретно.

— Добре, — сказав він нарешті. — Тоді слухай мене.

Він трохи нахилився до неї.
— Якщо ти це бачила, значить, це можна побачити.
Пауза.
— А якщо воно теж було здивоване — значить, ми не мали там бути. Принаймні не так.

Віолетта підняла на нього очі.
— Ти мені віриш?

Олексій не відвів погляду.
— Так. І саме тому ми зараз нічого не робимо поспіхом.

Він глянув у бік ями, де світло камер безглуздо різало темряву.
— Ми не знаємо, скільки їх там. Не знаємо, де межі. Не знаємо, що вони вважають загрозою.

Він повернувся до неї.
— Але одне ми знаємо точно: це живе.
І воно вже знає, що ми тут.

Віолетта повільно кивнула.
Розгубленість нікуди не зникла, але в ній з’явилось інше — відчуття, що тепер вона не тримає це сама.

І в цій тиші, між світлом камер і темрявою під землею, вони обоє зрозуміли:
ця ніч була останньою, коли все ще можна було вдавати, що це — просто дивна знахідка.