Гірше вже позаду?

Віолетта скляними очима дивилась у той бік.

Вона бачила рух, але не фокусувалась на ньому. Машини під’їжджали знову і знову, фари різали темряву, люди виходили, говорили пошепки, ніби це було місце не для голосу. Олексій ходив між ними, збирав камери у зівак — тих, кому просто було цікаво. Це справді нагадувало паломництво: ніхто не знав, навіщо він тут, але всі відчували, що треба бути поруч.

Приїхала ще одна машина. Потім ще.
Ставили кронштейни, тягнули кабелі, налаштовували камери. Хтось питав, куди дивитись. Хтось — що саме знімати. Відповідей не було. Камери все одно ставили.

Усі дивились у бік діри.
У бік корабля — чи чим би воно не було.

І тільки Віолетта знала, що там є живий.

Це знання не було чітким. Воно не мало доказів. Але воно сиділо всередині, важке, липке. Один він там чи їх більше — вона не знала. І саме це почало її ламати. Думки накручувались самі, без дозволу: а якщо їх кілька, а якщо це не єдине місце, а якщо вони не знають, де воно закінчується?

Вона подивилась на ділянку і раптом усвідомила:
вони навіть не розуміють масштабу.
Ні глибини. Ні меж.

Сон зняло, як рукою.

Олексій сів поруч тихо, без слів. Обійняв її за плечі, закутав у плед, ніби це було найприродніше рішення у світі. Тепло прийшло не одразу, але прийшло. Віолетта здивувалась сама собі: як вона могла так розклеїтись? Це було зовсім не схоже на неї. Вона звикла тримати. Аналізувати. Витримувати.

Але зараз вона була вдячна. За мовчання. За те, що її не тягнули назад у логіку.

— Ти в порядку, — сказав Олексій тихо. Не питаючи.

Вона кивнула. І це було правдою. Її більше не трясло.

Він це помітив.

Олексій подивився на неї уважніше. Не як раніше — з тривогою. А з тим особливим поглядом, який з’являється, коли людина розуміє: гірше вже позаду, а от головне — попереду.

— Віо, — сказав він спокійно. — Ти щось знаєш.

Вона не відповіла одразу. Дивилась у темряву, туди, де світло камер ковзало по краю ями і губилось.

— Я бачу, — продовжив він. — Ти вже не в шоці. Ти… думаєш.

Віолетта повільно повернула до нього голову. В її очах було щось нове — не страх і не паніка. Рішення, яке ще не стало словами.

— Я не знаю, як це сказати, — відповіла вона. — І я не впевнена, що маю право.

Олексій не тиснув. Лише трохи стиснув плед на її плечах.
— Скажи, як є. Без пояснень.

Віолетта глибоко вдихнула.