Це вже почало впливати на рішення людей.

Він не поспішав.

Не торкався.
Не ставив більше запитань.

Олексій просто сів поруч, так близько, щоб вона це відчула, але не відчула тиску. Його присутність була рівною — як поручень, за який можна вхопитись, не думаючи.

— Добре, — сказав він після довгої паузи. — Тоді ми зробимо так, ніби ти нічого не бачила. Поки що.

Віолетта повільно вдихнула. Видих вийшов рваним.

— Але ми зробимо все, — продовжив він, — щоб, якщо щось станеться, ми це зафіксували. Світло. Камери. Дублювання. Жодної сліпої зони.

Вона кивнула. Це було важливо. Не як захист — як якір.

— І ще, — додав він тихіше. — Ти не божеволієш.

Вона гірко усміхнулась крізь сльози.
— Це ти зараз просто гарно сказав.

— Ні, — відповів він. — Я зараз сказав те, що думаю.

Вона опустила погляд на свої руки. Тремтіння поверталось хвилями, але вже не накривало цілком. Чай давно охолов.

— Воно дивилось на мене, — сказала вона раптом.

Слова вийшли самі. Без підготовки. Без плану.

Олексій не зреагував різко. Лише трохи напружив плечі.
— Воно — це хто?

— Я не знаю, — прошепотіла вона. — Не істота. Не… не як у фільмах.
Пауза.
— Як людина. Але не наша.

Вона заплющила очі.
— І воно було спокійне. Оце і страшно.

Олексій повільно провів рукою по обличчю.
— Спокій — це не агресія, — сказав він більше для себе. — Але й не гарантія.

Він підвівся.
— Добре. Зараз слухай мене. Ми не робимо різких рухів. Ми не повідомляємо зайвих людей. Ми не намагаємось «докопатись» самі.

— А клієнт? — тихо спитала вона.

— Особливо клієнт, — відповів він одразу. — Поки він не тут.

Віолетта підняла голову.
— Ти думаєш, він знає?

Олексій подивився у темряву, туди, де була яма.
— Я думаю, — сказав він повільно, — що він знає більше, ніж каже.
І менше, ніж думає.

Вони замовкли.

Ніч знову здавалася звичайною. Надто звичайною для того, що сталося. Але Віолетта вже знала: після такого звичайність — це лише маска, яку світ інколи надягає, щоб не злякати одразу.

Вона витерла сльози тильною стороною долоні.
— Якщо воно там давно… — сказала вона, — значить, хтось його туди помістив.

Олексій кивнув.
— Або воно саме туди зайшло.

— І чекало.

Він не заперечив.

Десь неподалік увімкнувся генератор. Світло прожектора різонуло темряву, і тінь від краю ями лягла довгою лінією по землі.

Віолетта дивилась на цю лінію й раптом зрозуміла:
страшним було не те, що вона побачила.

Страшним було те, що це вже почало впливати на рішення людей.

І значить —
історія тільки починалась.