Я сама собі не вірю.

Вона вдихнула — і не змогла видихнути рівно.

— Ми бачили таблички… — сказала вона тихо.

І в цей момент сльози пішли самі.

Не ривком.
Не істерикою.
Просто потекли — рівно, без дозволу, ніби тіло саме знайшло єдиний можливий вихід.

Віолетта не витирала їх. Вона навіть не намагалась зупинити. Вона так давно не плакала, що спочатку не впізнала це відчуття. Не пам’ятала, як воно — коли сльози не через біль, не через образу, а через переповнення.

Можливо, востаннє так було, коли вона була зовсім маленькою.
Коли ще не треба було триматись.

— Як думаєш… — вона говорила крізь сльози, але голос був дивно чіткий, — що може жити дуже давно… і досі… у клітці під землею?

Олексій мовчав.
Він дивився на неї так, ніби земля справді йшла з-під ніг. У нього не було відповіді — і вперше він цього не приховував.

— Що це може бути? — продовжила вона. — Як це взагалі може бути?..

Вона підняла на нього очі. У них не було паніки — лише розгубленість і щось ще, глибше. Наче вона торкнулась межі, за якою не існує слів.

— Що ти бачила? — спитав він нарешті. Тихо. Обережно.

Віолетта повільно відвела погляд у бік ями.

І сльози покотились ще сильніше.

— Ми маємо поставити освітлення, — сказала вона раптом, різко, майже ділово. — Камери. Датчики. Ми не можемо допустити, щоб воно вийшло… і ми цього не побачили.

Олексій напружився.
— Віо… що ти бачила?

Вона похитала головою.
— Я не думаю, що мені хтось повірить.

Він не вагався.
— Я повірю.

Вона подивилась на нього. Довго. Наче перевіряла не слова, а людину.

— Я… — вона ковтнула, — я сама собі не вірю.

Ці слова повисли між ними важчі за будь-яке зізнання.

Ніч навколо була звичайною.
Люди ходили. Чай парував. Десь гриміла машина.

А Віолетта сиділа і плакала не тому, що злякалась.
А тому, що вперше в житті відчула:
реальність може бути значно більшою, ніж людина здатна витримати сама.

І Олексій це бачив.
І не відводив погляду.