Чи хоче вона, щоб їй повірили.

Щось клацнуло.

Звук був короткий, сухий — не зсередини, а згори. Вони підстрибнули разом, стискаючи руки сильніше, ніж усвідомлювали.

— Ей! Ви як?! — хтось кричав зверху, голос розірвав тишу різко, майже боляче.

— Ми живі! — крикнув Олексій. — Але вилізти не можемо!

Пауза. Потім метушня, голоси, швидкі команди.

— Зараз скинемо мотузку!

Віолетта кивнула, хоча ніхто цього не бачив. Вона все ще тримала Олексія за руку. Пальці були холодні. Не його — її.

Вона обернулась.

І саме в цей момент стіна праворуч змінилась.

Не від’їхала.
Не розкрилась.
Вона перестала бути стіною.

Поверхня, яка щойно була рівною і глухою, стала прозорою — ні, не прозорою, а відкритою для сприйняття. Наче хтось зняв шар, який дозволяв не бачити.

І Віолетта побачила його.

Страх вдарив миттєво — не хвилею, а уколом, таким гострим, що в грудях різко стиснуло, ніби серце на мить забуло, як битися.

Це була людина. Саме людина.
Занадто висока. Надто рівна.

Біла шкіра — не бліда, а світла, як мармур. Обличчя — спокійне, з рисами, які здавались знайомими, але водночас чужими. Там, де у людей була переносиця, лінія йшла рівно від самого лоба. Ні западини. Ні тіні. Ні випадковості.

Наче Віолетта дивилась не на живу істоту, а на античну скульптуру, яка чомусь дихала.

Він — або вона — дивився на неї.

Не агресивно.
Не здивовано.
Вивчаюче.

Одяг… якщо це можна було так назвати — нагадував туніку. Вона виглядала золотом, але не блищала. Метал, який поводився як форма, а не як матеріал. Жодного шва. Жодної складки, зробленої випадково.

Вони дивились один на одного.

Світло навколо пульсувало повільніше.
Час — ніби теж.

— Мотузка! — крикнув Олексій.

Віолетта не відповіла. Вона не могла.
Вона не могла рухатись.

Олексій уже не дивився в її бік. Він схопив мотузку, швидко обмотав її навколо себе і навколо Віолетти — механічно, чітко, як людина, яка знає, що робить.

— Підіймай! — закричав він.

Мотузка смикнулась.

Світ навколо рвонув угору. Повітря знову стало темним. Світло зникло, ніби його ніколи не було. Стіна знову була стіною.

Тільки тепер Віолетта зрозуміла, що вона оніміла.

Не від холоду.
Від страху.

Вона не кричала. Не виривалась. Просто трималась за Олексія, дозволяючи мотузці тягнути їх нагору.

І лише тоді, коли темрява остаточно поглинула простір унизу, до неї дійшло:

Олексій нічого не бачив.

Ніхто не бачив.

Вона була єдиним свідком того, що щойно дивилось на неї зсередини корабля.

І це знання було важчим за падіння.
Важчим за страх.

Бо тепер вона не могла бути впевненою в одному:
чи хоче вона, щоб їй повірили.