Може, вся ця штука і є джерелом.

Вони не знали, що це.

Слово корабель з’явилось не як висновок, а як єдине, що хоч якось тримало форму. Не печера. Не бункер. Не підземелля. Надто рівно. Надто цілісно. Надто… зібрано.

— Тут нікого нема, — сказав Олексій після довгої паузи. — Але ми тут не самі.

Віолетта кивнула.
Відчуття присутності нікуди не зникло. Воно не рухалось, не реагувало. Просто було, як поле. Як тиск. Як щось, що не зобов’язане пояснюватися.

— І нас сюди ніхто не кликав, — додала вона. — Ми просто… впали.

Вони озирнулись уважніше.

Світло не мало джерела.
Це були пульсуючі смуги, вбудовані в поверхні — не лампи, не панелі. Вони не світили постійно, а повільно дихали світлом, змінюючи інтенсивність. Ритм був нерівний, але повторюваний.

Вони зупинились біля світлових смуг.

Світло пульсувало рівно, без мерехтіння. Не різало очі, але й не було м’яким. Просто… було.

Олексій нахилився ближче.
— Це не лампи, — сказав він. — І не підсвітка.

— Тоді що? — Віолетта примружилась, намагаючись знайти край, джерело, провід.

Він провів рукою вздовж смуги, не торкаючись.
— Немає корпусу. Немає точки входу.
Пауза.
— І ритм дивний. Не стабільний, але повторюється.

— Як живлення? — припустила вона. — Акумулятори? Реакція?

— Не схоже, — похитав він головою. — Усе, що я знаю, або гріється, або шумить. А тут — тиша.

Віолетта торкнулась матеріалу поруч зі світлом. Він був тепліший, ніж решта поверхні.
— Може, це не окреме джерело, — сказала вона. — Може, вся ця штука і є джерелом.

Олексій випрямився, видихнув.
— Тобто не електрика, як ми її знаємо.

— А принцип, — відповіла вона. — Інший.

Вони переглянулись.

Це був не страх.
Це було те відчуття, коли звичні інструменти мислення більше не працюють, а нових ще немає.

— Добре, — сказав він нарешті. — Якщо це система, вона має функції. А будь-яка функція — спосіб керування.

— Або вихід, — додала Віолетта.

Вони рушили далі, тепер уважніше дивлячись не на світло саме по собі, а на те, як воно змінюється, коли вони рухаються. Чи реагує. Чи байдуже.

І саме це її лякало найбільше.

Світло не реагувало.

Не на кроки.
Не на дотик.
Не на присутність.

— Тобі не здається дивним, — сказала вона тихо, — що воно не підлаштовується під нас?

Олексій кивнув.
— Значить, ми тут — не фактор.

Віолетта першою помітила таблички.

Вони стояли вздовж стіни рівним рядом, на однаковій відстані одна від одної. Глиняні. Плоскі. Зі знаками, втиснутими в поверхню так чітко, ніби їх зробили зовсім недавно.

— Це… глина, — сказала вона невпевнено. — Справжня.

Олексій підійшов ближче, нахилився.
— Ідеальна. Без тріщин. Без усадки.
Провів пальцем по краю.
— Як після випалу. Але… свіжі.

— Тут немає пилу, — зауважила Віолетта. — Жодного. І слідів води. Ні мікротріщин, ні розшарування.

Вона подивилась на знаки. Вони не були схожі ні на клинопис, ні на символи, які вона бачила раніше. Повторювались. Ритмічно. Наче це була система, а не мова.

— Вони не виглядають як декор, — сказав Олексій. — І не як архів.

— Але й не як робочі, — додала вона. — Ніби… експонати.

Вони переглянулись.

— Як у музеї, — тихо сказала Віолетта. — Тільки без табличок «не торкатись».

Олексій потягнувся було рукою — і зупинився.
— І без скла, — сказав він. — Але щось мене стримує.

— Бо якщо це хтось робив, — відповіла вона, — то не для нас.

Вони обійшли ряд повільно. Таблички були цілі всі. Жодної пошкодженої. Жодної зсуненої. Ніби час тут просто не мав доступу.

— Якщо це старе, — сказав Олексій, — воно не повинно так виглядати.

— А якщо не старе? — спитала Віолетта.

Він не відповів.

Вона відчула, як знову повертається те саме відчуття —
не погляд, не звук, не рух.

Просто усвідомлення, що вони дивляться не першими.

І що таблички тут не для них —
а про них.

Олексій зупинився різко, ніби щось у ньому клацнуло.

— Я бачив таке, — сказав він повільно. — Колись. Ходив у музей про шумерів.

Віолетта обернулась.
— Шумерів?

— Так, — він підійшов ближче до табличок, уже без поспіху. — Там були схожі. Дуже схожі. І форма, і розмір.
Він примружився.
— І символи… не один в один, але логіка та сама. Повторення. Ритм. Наче не текст, а облік.

— Але шумерські таблички старі, — сказала Віолетта. — Їх видно одразу. Тріщини, зношеність, час.

— Оце і дивно, — відповів він. — Бо ці виглядають так, ніби їх зробили вчора. Або… підтримують у такому стані.

Він повільно провів пальцем уздовж повітря перед поверхнею таблички, не торкаючись.
— У музеї нам казали, що глина — зручний носій. Дешева. Надійна. Якщо знаєш, як її зберігати.

— Хто «знає»? — тихо спитала Віолетта.

Олексій не одразу відповів.
— От саме. Хто.

Вона подивилась на знаки уважніше. Тепер вони не здавались абстрактними. У них з’явилась вага. Контекст. Наче це не просто символи, а щось дуже практичне.

— Якщо це справді близько до шумерського… — сказала вона, — то або хтось дуже добре знає нашу історію.
Пауза.
— Або шумери знали більше, ніж ми думаємо.

Олексій повільно видихнув.
— І тоді питання не в тому, що це за корабель.

Він подивився на таблички, потім на світлові смуги, на пружні стіни.
— А скільки разів його вже знаходили.

Віолетта відчула, як по спині знову пробіг холод.
— І скільки разів робили вигляд, що нічого не було.

Вони замовкли.

Таблички мовчали.
Світло пульсувало.
А простір залишався байдужим до того, що вони щойно підійшли занадто близько до чогось,
що мало б залишатись лише в музеях —
або зовсім ніде.