Я хочу дещо зробити.

Вони допили пляшку вже там.

Не одним ковтком — повільно, ніби розтягували не вино, а сам момент. Скло тихо цокнуло об камінь, коли Олексій поставив пляшку на землю. Сонце вже сховалось, залишивши після себе теплу смугу на горизонті, і світ став м’якшим, менш вимогливим.

— Їхати зараз… — почав він і не договорив.

Віолетта похитала головою.
— Не хочу. Хоч раз не хочу нікуди.

Це рішення не було голосним. Воно просто сталось.

Вони розбили бівак так, ніби робили це завжди. Без метушні. Без інструкцій. Спальники лягли поруч, трохи під кутом, щоб бачити небо. Хтось із них увімкнув маленький ліхтар — не для світла, а для відчуття дому. Він давав теплу жовту пляму, яка не заважала темряві, а домовлялась із нею.

Повітря було чисте. Гори стояли темними масивами, і в цій темряві вони вже не лякали — вони берегли. Десь далеко тріщала гілка, шелестіло листя, і це звучало правильно, як фон для тиші.

Віолетта лягла на спину й подивилась у небо. Зірки з’являлись повільно, одна за одною, ніби хтось не поспішав їх вмикати.
— Тут красиво, — сказала вона тихо. — Не через все це… просто само по собі.

Олексій усміхнувся, не відкриваючи очей.
— Місця, які не приймають людей, часто найкрасивіші.

Вони замовкли.
Тріщина була поруч, але не тиснула. У темряві вона перестала бути раною й стала лінією — частиною ландшафту, як русло висохлої ріки. І Віолетті здалось, що земля слухає їх так само, як вони слухають її.

Вино зробило думки повільними й добрими. Страх відступив, залишивши по собі лише обережність. І ще — дивне відчуття правильності: ніби саме тут, саме цієї ночі, вони нічого не порушували.

— Знаєш, — сказала вона, не повертаючи голови, — якщо завтра все знову стане складним… я хочу пам’ятати оце.

— Я хочу дещо зробити, — сказав Олексій після паузи.

Віолетта повернула до нього голову. Світло зірок було м’яке, і його обличчя виглядало інакше — без ролей, без відповідальності.

— Що саме? — спитала вона тихо.

Він не відповів одразу. Просто дивився на неї. Довше, ніж було звично. Ніби зважував не рішення, а наслідки.

Потім нахилився ближче.

Віолетта встигла відчути лише тепло його подиху — і все зникло. Він поцілував її швидко, різко, ніби боявся передумати. Поцілунок був не обережний і не запитальний. Він був чесний. Такий, у якому немає плану — лише імпульс.

Світ на мить стиснувся до цього дотику.

Олексій відсторонився так само раптово, як і наблизився. Його погляд був ясний, майже здивований власною сміливістю.

— Саме це, — сказав він тихо. — Я давно хотів відчути їх саме так.

Віолетта не одразу знайшла слова. Серце билося швидше, але не від несподіванки — від упізнавання. Наче щось, що давно було поруч, нарешті стало на своє місце.

Вона не відвела погляду.
— Тоді… — почала вона і зупинилась.

Він усміхнувся.
— Потім, — сказав він. — Нехай це буде просто… тут.

Вони знову лягли поруч, дивлячись у небо. Між ними не було ніякої дистанції, але й поспіху не було. Лише тиша, у якій усе вже сталося.

І Віолетта зрозуміла:
деякі речі не потребують пояснень.
Їх достатньо пам’ятати.

Ніч прийняла їх так само, як і раніше — спокійно.
А під землею світло продовжувало жити, не втручаючись у людські рішення.

Це було їхнє «пам’ятати оце».
І воно залишиться з ними довше, ніж будь-які відповіді.