А якщо він знав, що там.

Вони допили пляшку на двох не одразу.

Спочатку — обережно.
Потім — швидше.
А потім уже не рахували, хто наливає і скільки там лишилось.

Олексій пересів ближче, закинув ногу на ногу й витягнув телефон.
— Добре, — сказав він урочисто. — Покажи мені, чим ти отруїла собі мозок.

— Я не отруїла, — обурилась Віолетта. — Я… розширила світогляд.

Вони почали дивитись ролики.
«Сліди давньої гірничої діяльності, яку помилково вважають природними горами».
«Каньйони як техногенні структури».
«Що, якщо Земля — відпрацьована шахта».

— Оце, — сказала Віолетта, тикнувши пальцем у екран, — ти бачиш ці ідеально рівні стінки?

— Бачу, — кивнув Олексій, вже трохи повільніше, ніж зазвичай. — Але бачу їх уже другим оком.

— Ти просто не налаштувався, — серйозно відповіла вона.

Вони реготали тихо, щоб не привертати увагу. Але виходило не дуже.

До них підійшла офіціантка. Молода, з ідеальною поставою людини, яка бачила все.

— Вам ще щось? — ввічливо запитала вона, переводячи погляд з келихів на телефон, де на паузі застиг гігантський кар’єр з підписом «ЦЕ НЕ ПРИРОДА».

— А у вас… — почав Олексій і замовк, намагаючись зосередитись, — …є ще таке ж, але без цього?

Віолетта захихотіла.
— Він має на увазі вино. Але щоб не більше.

Офіціантка кивнула з таким виглядом, ніби щойно почула це вп’яте за зміну.
— Принесу воду. Вам обом.

— Свята жінка, — прошепотів Олексій, коли вона пішла.

Вони знову втупились у телефон.

— Дивись, — сказала Віолетта вже зовсім іншим тоном. Повільним. Сфокусованим. — А якщо…

Вона замовкла.

— Якщо що? — нахилився він.

— А якщо він знав, що там.
Вона повільно повернула до нього голову.
— І саме тому хотів будинок у стилі териконів.

Олексій кліпнув.
— Типу… як маскування?

— Або як продовження, — сказала вона. — Не будинок на місці. А будинок як частина місця.

Вони подивились один на одного.

Тиша тривала секунду.
Потім ще одну.

— Це дурня, — сказав Олексій.

— Абсолютна, — погодилась Віолетта.

— Але дуже красива.

— І логічна, — додала вона.

В цей момент їм принесли воду. Офіціантка поставила склянки й затрималась на секунду.
— Вам… вистачить на сьогодні гір?

Олексій серйозно подивився на неї.
— Пані, ми тільки почали.

Вона пішла, похитавши головою.

Віолетта відкинулась на спинку крісла й засміялась — щиро, голосно, вперше за кілька днів.
— Ми п’яні, так?

— Дуже, — підтвердив Олексій. — І в нас щойно з’явилась геніальна ідея. Це найнебезпечніша комбінація.

Вона витерла очі.
— Треба зробити так, щоб він не зміг сказати “ні”, — сказала вона раптом.

Олексій повільно кивнув.
— Значить, — підсумував він, — ми не питаємо, що це.
Ми питаємо, як з цим жити.

Вони знову замовкли.

Вони мовчки подивились один на одного.

— Ще одну? — спитав Олексій, уже знаючи відповідь.

Віолетта кивнула.
— Ще одну. Але не тут.

Він махнув офіціантці, вона навіть не здивувалась. Пляшка з’явилась швидше, ніж логіка. Вони допили її не поспішаючи, уже без відео, без теорій. Просто так, ніби день мав право закінчитись нормально.

Олексій викликав таксі.

— Куди? — спитав водій.

Вони переглянулись.
— На ділянку, — сказала Віолетта. — Там… гарний захід сонця.

Водій нічого не відповів. Лише знизав плечима й поїхав.

Машина ковзала дорогою, місто повільно відступало. Віолетта притулилась до вікна, дивлячись, як небо починає змінювати колір. У голові було легко. Тіло трохи пливло. Страх притих, наче погодився взяти паузу.

— Ти розумієш, що це дурня? — сказав Олексій уже біля повороту на ґрунтовку.

— Розумію, — відповіла вона. — Але мені дуже треба туди.

— Мені теж, — зізнався він.

Таксі зупинилось трохи осторонь. Далі — пішки.

Ділянка була майже порожня. Техніка мовчала. Люди роз’їхались. Лише кілька машин стояли вдалині, як свідки, які вирішили не втручатись.

Сонце вже торкалось гір.

Вони підійшли до тріщини разом. Не поспішаючи. Не дивлячись одне на одного. Земля була тепла після дня. Повітря — тихе, густе.

Світло заходу лягало так, що щілина знову здавалася просто лінією. Майже красивою. Ні світіння, ні шуму. Лише глибина.

Віолетта присіла, обійнявши коліна.
— Дивно, — сказала вона. — Вдень це лякає. А зараз… ні.

Олексій сів поруч.
— Бо в темряві воно чесніше.

Сонце повільно зникало за горами. Небо стало помаранчево-фіолетовим. Тріщина приймала цей колір, ніби вперше була частиною пейзажу, а не помилкою.

Вони сиділи мовчки.

Без планів.
Без відповідей.
Без спроб зрозуміти.

Просто дивились, як закінчується день — саме тут, де все почалось.

І в цій тиші Віолетта подумала, що, можливо, не всі місця хочуть бути розгаданими. Деякі — лише побаченими в правильний момент.

А захід сонця був саме таким моментом.