Місця видобутку.

Ці два дні тягнулись вічністю.

Віолетта ловила себе на дивному стані: їй одночасно хотілося додому — і зовсім не хотілося. Цікавість і страх сплелися так щільно, що вже не розрізнити, де одне закінчується і починається інше. Тривога не була гострою — радше фоновою, як низький звук, який не вимикається. Передчуття. Інтрига. Буря емоцій без центру.

У холі готелю вона натрапила на Олексія випадково.
Він сидів у кріслі з келихом вина й крутив у пальцях ручку — повільно, рівно, ніби гіпнотизував нею простір. Віолетта зупинилась, дивлячись на цей рух, і раптом зрозуміла: або зараз, або ніколи.

— Ти знаєш, — сказала вона, сідаючи навпроти, — що він хотів будинок у стилі териконів?

Олексій підняв очі.
— Знаю.

— Давай це об’єднаємо.

Він ледь усміхнувся.
— А давай, — сказав. — Які в тебе думки?

Віолетта зітхнула.
— Я не знаю… але мені здається, що це прямо пов’язано. Усе. Місце. Метал. Його бажання.
Вона на мить замовкла.
— Я хочу підготуватись до його приїзду. Хочу задати правильні питання.

Олексій відклав ручку.
— Ну хоч штовхни напрямок, — задумливо сказав він. — Що в тебе в голові?

— Ти будеш сміятись.

— Не буду.

Вона зібрала думки. Слова не складались у щось зручне — логіка весь час вислизала.

— Я розумію, що те, що ми бачили, не вкладається в нормальну картину світу, — почала вона повільно. — Але… я, здається, захопилась альтернативною історією.

Вона підняла на нього погляд.
— А якщо колись, дуже давно, ще до людей, на Землі вже добували ресурси? Не ми. Не люди.

Олексій мовчав, і вона пішла далі.

— Те, що ми називаємо горами… це ж може бути не зовсім гори. Це можуть бути залишки видобутку. Масштабного. Давнього.
Вона ковтнула повітря.
— І те, на що ми натрапили, може бути не просто об’єктом. А інструментом. Дуже старим. Не нашим.

Вона дивилась на Олексія й бачила, як у нього в голові наче грають у пінг-понг — думки відскакують одна від одної, шукаючи опору.

Нарешті він усміхнувся.
— Ну… звучить весело.

— Я серйозно, — тихо сказала вона.

— А вода? — запитав він. — Світло, волога…
Він зробив паузу.
— Дощ. Пісок. Прах. Звідки в тебе це взялось?

Віолетта приклала долоню до лоба.
— Каньйони.
Вона коротко видихнула.
— Мене зачепила думка, що багато сучасних кратерів виглядають не як наслідок катастроф, а як величезні кар’єри. Місця видобутку. Я довго в це вдивлялась.

Вона підняла погляд до стелі, ніби там можна було знайти відповідь.
— Просто… не відпускає.

— І давно ти це «досліджуєш»? — спитав Олексій. — Коли почала?

— Не досліджую, — усміхнулась вона втомлено. — Захопилась. Занадто.

Він зітхнув, відкинувся в кріслі.
— Ну, — сказав після паузи, — що ситуація нестандартна — це факт.

Він подивився на неї уважніше, вже без іронії.
— А от чи настільки… — він не договорив.

У холі було тихо.
І Віолетта вперше за ці два дні відчула: вона не сама зі своїми думками.