Чуйка.

— Добрий день, Сергію Вікторовичу. Це Віолетта.

— Привіт, Віолето. Як робота? Як фундамент?

Вона на мить заплющила очі, добираючи формулювання.
Не через страх — через відповідальність.

— Виявилось, що під землею, на невеликій глибині, знаходиться… — вона зробила паузу, — якийсь металевий об’єкт. Схожий на щит. Нам рекомендують змінити ділянку. Кажуть, що тут ми нічого зробити не зможемо.

Повисла тиша.

Не шум зв’язку.
Не пауза через поганий сигнал.
Мертва тиша.

Кілька секунд, у яких Віолетта встигла подумати, що, можливо, зв’язок обірвався.

— Віолето, — нарешті сказав він. Голос був рівний. Надто рівний. — Їдьте з бригадою в готель. Я буду у вас через два дні.

Вона не перебила.

— На місці розберемось, що робити, — продовжив він. — Ніяких ситуацій не було?

— Ні, — відповіла вона. — Усе спокійно.

Ще одна пауза.

— Підкажіть, — сказав він, ніби між іншим, — якого кольору щит?

У цей момент Віолетта зрозуміла.

Не логікою.
Не аналізом.

Вона відчула, що він знає.

— Темний, — сказала вона. — Холодний. Світиться зсередини.

Він видихнув. Ледь чутно.

— Добре, — сказав він. — Нічого не чіпайте. Я скоро буду.

Зв’язок обірвався.

Віолетта повільно опустила телефон.

Десь уздовж хребта пішло знайоме відчуття — не страх і не злість.
Чуйка.

Відчуття, що це не випадковість.
І не просто «проблемна ділянка».

Це була підстава. Або перевірка. Або щось третє — гірше, бо без назви.

Але доказів не було.
Поки що.

Вона подивилась на Олексія.
— Він знає, — сказала вона тихо.

— Я так і думав, — відповів він.

І цього разу вони обоє зрозуміли одне й те саме:
справжня розмова ще навіть не починалась.