Усім — не по собі.

Ранок почався з криків.

Не панічних — різких, холодних, таких, якими кричать, коли щось не сходиться.
Віолетта прокинулась одразу. Сон відступив, ніби його й не було.

— Подивіться!
— Воно пішло далі!
— Чорт, ви це бачите?..

Вона вибралась зі спальника й підійшла ближче.

Тріщина збільшилась.
Не розійшлась. Не стала ширшою.
Вона просто стала довшою, ніби хтось акуратно продовжив лінію — без зусилля, без шуму.

Заглянути всередину було неможливо.
Світло більше не допомагало. Воно губилось так само, як учора, тільки тепер здавалося, що щілина знає про спроби зазирнути.

Ми стояли навколо, як діти у пісочниці.
Нахилялись. Присідали. Міняли кут.
Усім було цікаво. Усім — не по собі.

— Геолог скоро буде, — сказав Сергій, перевіряючи телефон. — Обіцяв зранку.

Робота стояла.
Техніка мовчала. Інструменти лежали, ніби не мали до цього жодного стосунку.

Але це дивним чином не заважало.

Хтось дістав футбольний м’яч. Почали ганяти його поруч — обережно, не підходячи близько до щілини. М’яч котився по траві, сміх був трохи фальшивий, але живий.

Віолетта відійшла вбік.

Природа тут була справді фантастична. Не показна — уважна. За якихось двадцять хвилин вона побачила білку, що перебігла стежку, і лисицю, яка зупинилась на межі лісу, подивилась у їхній бік і зникла, не поспішаючи.

Ніби перевіряла.

Віолетта стояла й дивилась на гори.
На туман, який повільно піднімався.
На людей, які чекали.

Її не полишало відчуття, що тут усе йде правильно, навіть якщо ніхто не розуміє — як саме.

— Ми нікуди не поспішаємо, — сказала вона вголос, більше для себе. — Воно теж.

Олексій глянув на неї, нічого не відповів і лише кивнув.

Геолога чекали.
А щілина — ні.