Під землею світло не згасло.

У наметі стало тихіше.
Не тому, що всі заспокоїлись — просто слова закінчились.

Хтось відкрив коробку з піцою. Запах сиру і тіста різко порушив напругу. Це було майже образливо — настільки буденно.

— Чотири сири ще є? — буркнув Максим, кремезний будівельник із вічно червоними руками. Він говорив мало, але коли говорив — по справі.

— Бери, — відгукнувся Ігор, худий, нервовий, з подряпаними окулярами. Він увесь вечір щось записував у телефон, але так нічого й не показав.

Сергій сидів за столом, сперся ліктями, жував повільно, ніби перевіряв кожен рух на адекватність. Він уже не дивився на інших — дивився в себе.

— Я завтра подзвоню геологу, якому довіряю, — сказав він. — Не офіційно. Просто поговорити.

— Завтра, — повторив Олексій і кивнув. Він стояв біля виходу з намету, контролюючи, хто заходить і хто виходить. — Сьогодні — без дзвінків.

Люди почали роз’їжджатись.
Спочатку ті, хто приїхав «просто подивитись». Потім — ті, кому зранку на роботу. Машини виїжджали одна за одною, світло фар ковзало по траві й зникало в темряві.

Залишились ті, хто не міг поїхати.
І ті, хто не хотів.

Віолетта сиділа мовчки, тримаючи коробку з піцою на колінах. Вона з’їла ще один шматок — уже без смаку. Втома накрила раптово, важкою хвилею.

Олексій підійшов, не кажучи нічого, і простягнув їй спальник. Темно-синій, потертий, але чистий.

— Холодно буде, — сказав він. — І ти вже не тримаєшся.

Вона хотіла заперечити, але не стала. Просто взяла.

— Дякую, — тихо сказала вона.

Він кивнув, ніби це було очевидно.

— Ляж у машині. Я тут буду.

Віолетта забралась на заднє сидіння. Спальник був теплий, важкий, як обіцянка, що ніч не доб’є. Вона загорнулась, залишивши щілину для повітря.

Зовні ще хтось говорив. Хтось сміявся — нервово, недоречно.
Але більшість уже мовчала.

Вона заплющила очі, не думаючи, чи засне.
Її не лякало світло під землею.
Її лякало інше: як швидко всі почали поводитись так, ніби це нормально.

Перед тим як провалитись у сон, вона почула голос Сергія:
— Вона права. Тут не поспішати.

І відповідь Олексія:
— Вона завжди права, коли мовчить.

Віолетта ледь усміхнулась — і цього разу сон прийшов без снів.

Під землею світло не згасло.
А над землею залишились ті, хто вже не зможе зробити вигляд, що нічого не бачив.